Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.
І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…
На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…
Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…
Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.
Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.
— Пароль «Розплата», — нагадав він.
Боденко пірнув у темряву.
Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».
Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:
— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..
Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.
— Ну…
Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.
— Руки вгору!..
Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…
Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.
— Руки вгору! — повторив Величко.
Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.
Величко наставив на нього дуло револьвера.
— Кому сказано! Живо!
Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:
— У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..
— Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається — поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..
Ось хто це був: Крамов — начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!
Він неначе через силу підняв руки.
— Виходити по одному. Ви!
Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.
— Хто там далі…
Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.
В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…
Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.
— Більше нема бажаючих? — побілілими губами спитав Величко. — Тоді швидко!.. — І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: — Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…
КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ
Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений — це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.
Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.
Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.
Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…
Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.
У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова — ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту — одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.
Коли Крамов-Стецевський зрозумів, що безглуздо відпиратися і видавати вчорашнє зборище за звичайну п'янку, він розповів, як йому вдалося проникнути в Червону Армію,
Після розгрому ярославського заколоту він з групою уцілілих офіцерів намагався пробратися до Денікіна. В дорозі вони потрапили в облаву. Рятуючись від неї, Стецевський розгубив усіх своїх супутників. З великими труднощами він добрався до Харкова. Тут йому вдалося влаштуватись в ешелоні біженців, який ішов на південь. У Кам'янець-Подільському у вагон сів літній військовий, що здався йому знайомим. Розговорилися. З'ясувалось, що їм не раз доводилося зустрічатись у Москві ще до війни, в будинку якоїсь пані Крамової, яка була рідною сестрою нового попутника. В довгі години дорожнього безділля Крамов розповів Стецевському про себе. За освітою він був інженер-будівельник і все життя додержувався ліберальних поглядів. У чотирнадцятому році його призвали в армію, і в чині артилерійського поручика він провоював з німцями до самої революції. На фронті інженер переглянув свої переконання. На думку Стецевського, він злочинно і непоправно «хитнувся вліво». Крамов був з тих російських інтелігентів, які без особливих вагань прийняли революцію. І ось зараз він їхав в армію Антонова-Овсєєнка, направлений туди як військовий спеціаліст.