— А хто такі візники? — вів далі Нємцов. — Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?
Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.
Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.
Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.
— Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби — від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса — велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! — Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. — Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?
Парубок збентежено пробурмотів:
— А я що ж?.. Один, чи що?.. Я — як люди скажуть…
— Як скажуть! — повторив Немцов. — А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка кримінальна погань, така, як Гнилий Хомка! Ось звідки все йде! Колишні багатії, не добиті глитаї, на яких у Петлюри головна ставка, — ось хто вам баки забиває! Не повірю я, щоб робоча людина відмовилась допомогти іншій робочій людині!
— А й справді! — пробасив хтось. — Снують тут усякі!..
— Правильно каже! Чого ж. Ми як барани…
— Я ж із самого початку…
Немцов підвів руку.
— Тихо, я ще не кінчив! Так от, товариші містранівці, щодо обозу вирішуйте самі, як вам совість підкаже! А я мушу заявити… Кримінальників, що затесалися між вас, ми виведемо! Нальотчики і злодії висять на ногах трудового народу. Вони грають на руку світовій контрреволюції і заважають нам будувати світле царство соціалізму! Але чекістів на те й поставлено, щоб цього не допустити! Ми будемо нещадно… — Тут голос Немцова задзвенів глухо й напружено. — … знищувати їх усюди, де вони є! Ми очистимо ваші чесні ряди від бандитського засилля — оце вам останнє більшовицьке слово. Очистимо цілком і остаточно! — І він розітнув повітря ребром долоні, ніби ставлячи крапку. — Тепер вирішуйте, народ вам довіряє!
Ще мить панувала тиша, а потім театр вибухнув криками. На сцену знову полізли бажаючі виступити. Хтось, скочивши на крісло посеред залу, намагався говорити з місця.
Олексій занепокоєно оглядався. Біля всіх виходів з партеру він помітив людей у шкірянках. Схоже було на те, що чекісти не збираються відкладати справу в довгий ящик і вже сьогодні почнуть чистити ряди містранівців. Треба було швидше йти звідси.
— Гайда, Павле, пора.
— Куди ви, дядьку Олекса? Посидьмо, тепер уже недовго!
— Слухай, приятелю, — сказав Олексій суворо, — або роби що наказують, або дружбі кінець, і більше ми з тобою не ходимо.
Павка неохоче поплентався за ним. У порожньому похмурому фойє Олексій запитав:
— Ти знаєш, як вибратися звідси, щоб ніхто не бачив?
Це Павка знав. Вони пішли якимись службовими ходами й вузькими гвинтовими східцями. Спустились у підвал. У курній темряві, натикаючись на сухі нестругані крокви, пройшли під самою сценою, чуючи, як нагорі все ще галасують містранівці, ще трохи покружляли і врешті вилізли назовні позаду театру через виламані двері в погребі.
Вечоріло. В розігрітому повітрі пахло акацією. Вулиці обезлюдніли, і Олексій з Павкою швидко попростували, поспішаючи добратися додому, поки зовсім не стемніло. Павка всю дорогу не розмовляв, ішов надутий. Лише раз, поглинувши на Олексія, він занепокоєно спитав:
— Ви чого?
Олексій, усміхаючись, задумливо дивився собі під ноги, і Павка злякався, що, можливо, пропустив на мітингу щось найцікавіше. Тоді Олексій заспокоїв його:
— Так, пригадав дещо… давнє…
Думав Олексій про Нємцова і про хлопців у захисних гімнастьорках. Усе, що говорили й робили на мітингу чекісти, навіть незвичайний спосіб, з допомогою якого вони навели тишу в залі, здавалося йому справедливим, точним, єдино правильним за даної обстановки. І чи тому, що був він тепер відокремлений од них, чи з якоїсь іншої причини Олексій, як ніколи, гостро відчував свою нерозривну, майже родинну близькість з цими людьми…
КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ
Бездіяльність ставала нарешті тягарем. Місто Олексій уже знав, фотографії, залишені Інокентьєвим, було вивчено до останньої рисочки, риболовля набридла, і якщо юнак тепер і ходив з Павкою в порт вудити рибу, то лише для того, щоб скоротати час і поповнити їхній більш ніж убогий раціон. Від Синєсвитенка Олексій довідався, що Олов'яников давно приїхав. Але це не внесло в його життя ніяких змін.
Синєсвитенко приходив додому пізно. Він очолював групу активістів, які збирали серед робітників речі для обміну на продукти. На заводі сільськогосподарських машин готувались поїхати в хлібні місця.
Синєсвитенко ледве тягав ноги. На вилицях плямами пашів рум'янець. Ночами він надсадно кашляв і спльовував у ганчірку. Їв мало, неохоче, ніби через силу.
— Згориш, Петре, — сказав йому якось Олексій, — не можна так.
— Не згорю, — відмахнувся Синєсвитенко. — Від мене самі кістки лишились, а кістки не горять, тільки тліють… Завод треба відбудовувати, а в людей руки не піднімаються. Ось продуктів добудемо — повеселішають… Загін зібрали, — розказував він, сьорбаючи сочевичний суп. — Махнемо кудись у напрямку Роздільної з куркульнею торгуватися. В губкомі обіцяли обоз. Ще розмова була про охорону заводу. А я вважаю, не завод треба охороняти, а робітників. Блатні шастають по місту, як у власній малині. Чи довго так буде?
— Недовго, — впевнено сказав Олексій, згадавши мітинг в Оперному театрі, — за них міцно взялися.
— Пора! Коли б моя воля, то я б видав закон — стріляти їх, де зустрінеш, без мороки, як собак скажених… Не знаєш ти, Олексію, що коїлося в місті при Мишці Япончику!..
Дещо Олексієві було відомо. Про Мишку Япончика та його банду ходило багато чуток.
Низькі кособокі будиночки, двори, пропахлі смородом стаєнь і стічних рівчаків, невимощені вулиці, задушливо курні влітку, а восени затоплені невилазною грязюкою — такою була до революції Молдаванка, район одеської бідноти, убогих халуп, нічліжних будинків, роздрібних крамниць і державних «монопольок». Населяли її багатодітні сім'ї візників, ремісників, портових робітників. Тут осідав різний прийшлий люд, найчастіше голота нещадима, яку тягнули в Одесу тепле сонце і надія прохарчуватися біля порту. Вбогі, безпросвітні злидні панували на Молдаванці, і в них процвітала кримінальщина.