— Я поїду з вами.
— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?
— Більше ніж треба!
Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.
— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?
— Чого ж, зручно…
У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…
— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.
— Пароль самі назвіть, так буде краще…
— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?
— Добре.
— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.
Але для Олексія цього було не досить.
— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?
— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.
— Малувато. Факти потрібні.
— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.
— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.
— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.
Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.
— Куди це він? — запитав Олексій.
— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.
— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.
Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.
— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!
— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?
— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.
— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.
— Щасливої дороги…
Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.
— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.
Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.
Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:
— Ви нічого не хочете переказати мною?
— Кому?
— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.
Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:
— І що ж ви бачили?
— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…
— Що ж було потім?
— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?
Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:
— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.
— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?
— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!
«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.
— Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!
Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:
— Микола Саричев передав мені список парканської організації.
— Що це ще за організація?
— У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.
— Скільки їх там?
— Десять чоловік.
— Усього десять?!
— Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.
— Давайте сюди список!
Галина зітхнула:
— Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?
— Де ж він?
— Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.
Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.
— Явка в них є? Пароль?
Галина сказала й це.
— Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?
Галина зітхнула ще важче:
— Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.
— Кого?
— Є тут один…
— Кажіть хто!..
Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.
— Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…
Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!
Він спробував виправити становище:
— Навіщо ж шукати що якісь способи? Давайте я все разом і передам, вам же менше клопоту.
— Подумати тільки, яка безкорислива турбота! — посміхнулася Галина. — Лишіть її при собі! Я незабаром сама приїду до Одеси з усіма відомостями. І не варто, знаєте, виїздити на інших: ви тут пиячили, я працювала, а вийде, що все зробили ви!
Он що! Ця особа просто не хотіла ділити з ним свої заслуги!
— Причина, по-моєму, неповажна, — сказав він, встаючи. — Адже одну справу робимо.
— Одну, та по-різному! Кожен в міру своїх здібностей! І досить, може? Час пізній…
Червоніли хмарки над краєм землі. У байраках залягли тіні. Закінчувався цей важкий день, який надовго запам'ятається Олексієві.
Попереду до самого світанку пролягла труська дорога. Фургон торохтів. Пасажири сиділи спиною одне до одного, мовчали…
ТРАКТИР «ДНІСТЕР»
Коли під'їжджали до Тирасполя, сходило сонце. Над Дністром танув легкий, ніжний серпанок. Від трави війнуло росистою свіжістю.
Зіскочивши з фургона поблизу Кріпосної Слобідки, Олексій був певен, що більше ніколи не побачить ні Галини, ні її фурмана. Та зустрілися вони того ж самого дня.
План в Олексія був такий: о третій годині дня відшукати «свого» в трактирі «Дністер», доручити йому з'їздити в Бички і за всяку ціну з'ясувати, що сповістить Галині Цигальков, головне ж — термін заколоту. Після цього дати можливість осавулові поїхати до Нечипоренка, а дівицю одразу ж знешкодити.
Щодо Парканів, то ними займеться повітова ЧК, де Олексій вирішив побувати ввечері, перед від'їздом, коли там буде трохи менше народу…
Щоб даремно не тинятися по місту, він пішов до Дністра і в прибережних кущах проспав до години дня. Прокинувся знесилений, із дзвоном в ушах: затінку майже не лишилося, він лежав на самісінькому осонні. Навколо було тихо, жодної живої душі. Тільки невтомні коники точили щось у траві та ріка хлюпала на обмілині. Олексій виправ онучі, сорочку і, поки вони сохли, розвішані на кущах, сам поліз у воду.