— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!
Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.
— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?
Їй потрібні були ще якісь докази.
— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?
— Інокентьєв…
— Саме так.
— А кого ви ще знаєте?
— Ну, Олов'яникова.
— Як його звуть?
— Геннадій Михайлович.
— Хіба він не попередив вас про мене?
— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…
Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.
— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.
Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.
— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!
Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.
— Жартуєте!
— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?
— Коли?
— Та от зараз на площі?
— Ні, — сказав Олексій.
Галина сплеснула руками:
— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!
Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.
Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…
Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..
Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…
— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?
— Олексієм. А вас?
— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?
— А то чий же?
— Оце історія! Це щось неймовірне!
— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!
Раптом його осяяла несподівана думка:
— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…
— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?
Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.
— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.
Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…
ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО
Галина була харків'янкою.
Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…
Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.
У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».
Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.
Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:
— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.
Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.
Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:
— Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?
— Я, тату, більшовик, — сказав Юрій.
Батько схопився за голову.
— Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?
— Пристойнішого не знайшов, — усміхнувся Юрій.
— А ти шукав? Здуріти можна: мій син — більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!
— Дивлячись які люди.
— Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!
— А, ці, — можливо…
Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:
— Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!
Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:
— І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!