Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.
— Що з вами, Іване Петровичу? — спитав Олексій, нахиляючись до нього.
Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.
— Іване Петровичу!..
Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:
— Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… — він указав на своє праве плече. — Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…
Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.
— Ріж! — сказав Воронько. — Руки не підніму… Плювати…
Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.
Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.
— Йти зможеш? — спитав Олексій.
— Зможу, чого там…
Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:
— Альошо… водички б мені!
Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.
Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.
— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. — Може послабити?
— Нічого… Чуєш, Олексію… — Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. — Йди в Олешки сам… Повернешся з підводою… А я тут почекаю…
— Куди! До Олешок двадцять верст!..
— До ранку дійдеш…
— Не залишу я тебе тут! — сердито сказав Олексій. — Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!
— Йди, Альошо… Йди, кажу!..
Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.
В таке скрутне становище він ще ніколи не потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його, — облави не уникнути!..
Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі — і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук… А що він? Дядько Селемчук і так уже зробив усе, що міг… Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане — все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..
Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона — іншого виходу нема.
Олексій підвівся.
— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..
Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.
Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.
Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.
… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.
Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.
Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.
Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.