Поки йшло слідство в справі контрреволюційного підпілля, Олексій тільки раз зустрівся із своїм шурином. Це трапилось у перші дні після його повернення із Степіно.
Справу віз сам Величко. Глущенко спочатку відмагався, видавав себе за біженця з-під Києва, що осів на господарство у Таврійській губернії. Тоді Величко викликав Олексія. Не підготовлений до зустрічі з ним, Глущенко був так ошелешений, що пикате обличчя його в одну мить обм'якло і зморщилось, наче мішок, коли з нього відразу все витрусити.
— Знаєш цю людину? — спитав Величко.
Глущенко заперечно похитав головою.
— Ні… Ні. Звідки ж?.. Не відаю, хто це такий!..
— Не впізнаєш? — сказав Олексій, підходячи ближче. — А ти краще придивись, либонь не чужі! Ну, впізнав?.. Це, товаришу Величко, моєї сестри чоловік, Глущенко Павло Никодимович. За свідченням Федосової — український націоналіст, був членом повстанкому під Катеринославом у минулому році… А раніше служив прикажчиком у магазині готового одягу. До німців підмазувався… У Маркова зв'язковим був, тримав на хуторі явку. Це він приніс Федосовій пекельну машину — я сам бачив…
Величко записав показання Олексія в протокол.
— Ну як, тепер признаватиметеся? — спитав він Глущенка.
Той беззвучно хляпнув губами.
— Підпишись, Михальов, — сказав Величко.
Олексій узяв ручку, нахилився над столом. Тоді Глущенко, нарешті, глухо промовив:
— Олексій… Альошо… Що ж ти? Рідну людину… Адже так чекали тебе…
В кулаці Олексія хруснула зламана ручка.
— Рідну?.. Контра ти! От я тобі покажу рідну!
— Ей-ей! — гукнув Величко. — Опам'ятайся!
Тремтячою рукою, ледве володіючи собою, Олексій поставив свій підпис і вискочив з кімнати…
А через два дні Величко прийшов до нього, пом'явся і сказав, дивлячись у куток на запилений штабель книг Воронька:
— Там у мене сестра твоя сидить, зайди… — і, помовчавши, додав, немов переборюючи ніяковість — Між іншим, спитай, може вона щось знає.
… Постаріла Катя. З'явилася в неї рихла, нездорова повнота, в очах днювали якась безпорадність, покірливість, навколо рота пролягли скорботні зморшки. Побачивши ці нещасні очі і зморшки біля рота, Олексій відчув одночасно і жаль до сестри, і полегшення. В глибині душі він побоювався, що життя з Глущенком не минуло безслідно для слабохарактерної, піддатливої Катерини, що і її, дочку червоного командира і більшовика, він зумів навернути в свою погану віру. Зацьковані очі сестри ясніше за слова говорили про те, яке в неї було життя з чоловіком: жила як живеться, плакала, підкорялася, не вдумуючись у те, що відбувається навколо неї. Були в ній якесь отупіння і втома, якась затурканість і сум. Навіть сиділа вона по-новому, принижено згорбившись, склавши на колінах великі, порепані руки, одягнута а зношену баб'ячу накидку.
Важко сказати, чого було більше в їх зустрічі — гіркоти чи радості.
Виплакавшись, Катя розповіла, що чотири місяці тому вперше одержала звістку від батька — він був у Сибіру, воював там з Колчаком, усе питав, де Олексій, тільки вона не відповіла: Глущенко не дозволив.
— Як же це так! Адресу хоча б пам'ятаєш?
— Забула, Альошенько! Паша лист порвав. Він же не любив батька!
Ну що з нею робити! Хай уже так: знає, що батько живий, — і то добре!
— Альошо, а ти що… чекіст?
— Чекіст.
Катя подивилася на нього з острахом, який в ній, дружині Глущенка, викликало це слово. Потім спитала:
— А що з ним буде, з Пашею?
— Про нього забудь, — відводячи очі, сказав Олексій.
Сестра заридала, Олексій обняв її.
— Ну, годі, годі!.. Який він тобі був чоловік! Мучив він тебе. Тепер разом житимемо, в Херсоні… Мені ось, мабуть, кімнату дадуть. Батька знайдемо. Ну прошу, не плач!
— Поба-чи-ти б… Його… хоча б! — крізь ридання вимовила вона.
— Ні до чого! Зразу треба відрізати. Ну, годі, Катю, сестричко!
Ні про що він її, звичайно, не розпитував. Тільки пізніше обхідними запитаннями з'ясував: на хуторі, за свинарником, є льох, в ньому Глущенко сховав якісь ящики, що йому їх привозили здалеку…
Через чотири дні на хутір був відправлений чекістський наряд, і Катя поїхала з ним. Сказала, що по речі. Назад вона не повернулася. Прислала записку.