«Дорогий братіку Альошенько, не гнівайся на мене, поживу поки що тут. Поплачу одна. Господарство теж не кинеш. Ти вже не гнівайся, рідненький мій!..»
Чесно кажучи, Олексій був навіть радий цьому. Він одвик від сестри. Її безперервні сльози, скарги на його безсердечність, просьби допомогти чоловікові і визволити його з біди і цілковите нерозуміння того, чим жив Олексій, — усе це віддаляло його од Катерини, викликало часом роздратування, до якого примішувалася ще й образа за те, що вона не зберегла батькової адреси. Для Олексія це було гірше, ніж зрада.
Чекісти привезли з хутора три ящики з боєприпасами…
В день від'їзду Катерини у голови ЧК відбулася чергова оперативна нарада. Коли вона закінчилась, Брокман попросив Олексія лишитися.
— Відправив сестру? — спитав він.
— Відправив.
— Посидь. Давненько я з тобою не розмовляв. — Брокман сів за стіл і, набиваючи люльку, спитав: — Що у вас там вийшло з Іларіоновим?
Олексій давно чекав цієї розмови.
— Не спрацювалися, — сказав він похмуро.
— А хто винен?
— Вам видніше. Може й я. Він начальник, я — підлеглий…
— Гм, значить, ти… — ніби зважуючи його слова, промовив Брокман.
Він прикурив і, попихкуючи димком, зауважив між іншим:
— Швидко помилки визнаєш… А скажи, якби було по-іларіоновському, втік би Марков чи ні?..
— Може і не втік би…
— Та-ак, — Брокман, усе ще помітно шкутильгаючи, підійшов до вікна, прихилився до підвіконня. — Дивно… — промовив він. — Невесела картина. Я от помітив: коли людина надто швидко визнає свої помилки, це або боягуз, або зрадник. Сиди! — гримнув він на Олексія, який схопився. — Одержуй, що заслужив! І без істерик мені тут! — додав він, хоч Олексій не вимовив жодного слова.
Олексій сів на стілець і так закусив губу, що відчув у роті солонуватий присмак крові.
«Так і треба! — подумав він. — Так і треба!..»
Брокман мовчав довго, дуже довго, і грізним здавалося Олексієві це мовчання. Він навіть здригнувся, коли голова ЧК раптом засміявся. Так, Брокман засміявся неголосно, невміло, наче покашлюючи.
— Дивак ти, хлопче! — промовив він. — Його тут обмовляють, а він і собі туди ж! Винен, розкаявся!.. Ти каятися не поспішай! Доведи, поясни, які в тебе були плани! Помилитися — не біда, якщо ти чесна людина. Звичайно, проґавив Маркова, що ж тут хорошого. Наплутав де в чому, не використав усіх можливостей — теж є. Але все-таки зробив чимало, так і скажи! А Воронько — велика втрата. Прозорої душі була людина. Велика втрата… — він помовчав, насупившись. — Надійнішої людини важко знайти. Книги любив… Мріяв після війни учителем стати. Освіти в нього ніякої, говорив, учитиметься. А йому ж за сорок… — Брокман підійшов, прямо подивився Олексієві в очі. — Добре, Михальов, іди, працюй. А відносно сестри не турбуйся, це нічого…
Олексій не зрозумів, що голова ЧК хотів сказати останньою фразою, але Брокман дивився на юнака з таким простим людським, неслужбовим розумінням, що в грудях у того піднялася гаряча хвиля вдячності до цієї суворої людини і щось напружено затремтіло — ось-ось зірветься…
Дивна ця розмова стала йому зрозумілою ввечері. Ясність вніс Федя Фомін:
— Альошо, ти тут? Що я тобі розповім! — збуджено сповістив він, ускочивши в кімнату. — Я ще вранці хотів, так на операцію послали. Між іншим, сьогодні особисто провадив обшук в одного адвоката. От де книжок, мамо рідна! Три стіни — і все книжки, книжки. Щоб я вмер, коли брешу!..
Розповів він таке.
Уранці, коли Олексій проводжав Катерину, Федя приніс Брокману якісь папери і застав у нього Іларіонова. Той в неповажливому тоні згадував Михальова. Федя скромненько сів біля дверей, вирішивши заступитися за друга, якщо буде в цьому потреба.
Будучи людиною самолюбивою, Федя найбільш боявся ляпнути щось не до ладу, щоб не подумали, ніби він не розбирається в найпотаємніших глибинах чекістської справи. І тому, коли Іларіонов лаяв Михальова за неправильне ведення операції в Олешках, він мовчав. До того ж було видно, що доводи Іларіонова майже не впливають на Брокмана.
— Брокман йому говорить: у мене, каже, інша інформація! — розповідав Федя. — Мені, мовляв, Величко про все доповів інакше, і я вважаю, що Михальов — здібний оперативник. Так і сказав: молодий і здібний. Усвідомлюєш?
— Ну, ну.
— А Іларіонов, гад, розвісив губу нижче підборіддя, ось так… і каже: здібності, мовляв… Як це він бовкнув? Ах, чорт, забув! У нього слівця — язик вивернеш. Словом, в тому розумінні, що надвоє баба ворожила. І ви, каже, товаришу Брокман, зовсім даремно так вірите йому, бо одна з найбільших падлюк у цій змові — близький родич Михальова, чоловік його рідної сестри. Сестриця, певно, того ж поля ягода. Її треба притягнути як співучасницю, а Михальов, навпаки, — покриває і навіть, поки ми тут розмовляємо, відправляє далі з очей, щоб не було проти нього доказів. Ну, тут, Альошко, я йому дав! Не подивився на Брокмана! В'їдлива ти, кажу, товаришу Іларіонов, людина. Хіба тобі чекістом бути? Альошка тебе переплюнув, так тебе заздрощі беруть і за кишки деруть! А за те, що ти його очорнив, так треба нам'яти тобі шию, як останньому гадові!