Федя трохи перебільшував. Він справді не стримався, почувши наклеп на друга, але висловився не в такій різкій формі, як розповідав. Він просто забурмотів, червоніючи і запинаючись від хвилювання: «Що ж це він!.. Товаришу Брокман, що це він таке говорить!.. Скажіть йому! Та Михальов!.. Це ж свій, Михальов!..»
Брокман звелів йому сісти на місце і мовчати, доки не спитають. Потім звернувся до Іларіонова:
— Тобі відомо, хто затримав родича Михальова?
— Звичайно, Храмзов. Незабаром після того, як цей тип привіз Федосовій підривну машину затяжної дії.
— Федю, знайди-но Храмзова, він щойно був у мене, — наказав Брокман. — Пришли його сюди.
Коли приведений Федею Храмзов уже в котрий раз доповів, як затримали Глущенка, розмова була вичерпана.
— Щождо сестри, — сказав Брокман, — то її допитував Величко. Безневинна жіночка, залякана. До речі, сам Михальов дізнався у неї про зброю, яку зберігав її чоловік. Отже, і тут усе чисто. А те, що ти мені все це сказав, товаришу Іларіонов, можливо, і не зашкодить. Тільки пам'ятай: пильність — це добре, підозріливість — погано. Михальов показав себе добре, навіщо ж чорнити людину, йому, май на увазі, нелегко зараз. Ти знаєш, що він зробив, сам один, на лівому березі?..
І Іларіонов, а з ним Федя і Храмзов, дізналися про пригоди Олексія в Козачих Лагерях…
БУДНІ
Життя в ЧК текло своїм звичаєм, бурхливе, складне, мінливе. Перед очима проходив багатоликий, різношерстий за станом, віком і положенням потік людей. Тут трагічне нерідко межувало з смішним, правда з брехнею, чесність з шахрайством. І часто їх нелегко було відрізнити одне від одного.
Вважалося, що співробітники ЧК розкріплені по відділах і займаються строго визначеними справами: одні розвідкою і контррозвідкою, другі — боротьбою з бандитизмом, треті — із спекуляцією і саботажем.
Насправді ж справи постійно змішувалися, переплутувались так, що часом важко було визначити, якому відділу вони підлягають. Нерідко за незначним, на перший погляд, службовим проступком приховувався злісний саботаж. Наліт карних злочинців на приватну квартиру виявлявся ланкою великої контрреволюційної змови, балакучий жебрак на базарі — провокатором, заїжджий спекулянт — шпигуном. І чекісти повинні були виявляти справжнє мистецтво, щоб у цій плутанині, викидаючи другорядне й випадкове, розглядіти, почути, розпізнати ворога, не скривдити друга.
У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…
Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.