Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:
— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!
Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.
З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.
— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.
— Ну?
— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?
— Покажи.
— Ходімо в сад, тут місця мало…
У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві:
— Давай, бий мене по голові.
— Для чого?
— Бий, я відповідаю. Покажу тобі один прийом — ахнеш!
— Гляди, Федько!
— От дурний! — гарячився Федя. — Думаєш, мені охота ляща дістати? Кажу — значить, знаю секрет. Ти спробуй! Та бий же, кажуть тобі!
Олексій посміхнувся і з сумнівом спитав:
— З усієї сили бити?
— Ну, як можеш. Цілься в лоб!.. Давай!
Олексій знизав плечима і розмахнувся… Федя підскочив, хотів щось зробити з його рукою, але не встиг — Олексій ударив його.
Стусан вийшов сильний. Відлетівши кроків на три, Федя сів на занедбану клумбу. Рот його округлився, очі посоловіли.
— Ти що, Федько? — занепокоївся Олексій. — Я ж не хотів, ти сам просив.
Федя похитав головою, сердито промовив:
— Ач сили набрав! Я ще й приготуватися не встиг…
Він стріпнувся і, розчепіривши лікті, знову підійшов до Олексія, схожий на півня, що настовбурчив пір'я.
— Ану, давай ще раз!
— Та кинь ти, Федько, — стримуючи посмішку, сказав Олексій. — Так і розум вибити недовго.
— Бий, кажу! — розсердився Федя. — Мені Буркашин не так дає, тобі з ним не рівнятися! Бий!..
Щоб не образити його, Олексій вдарив ще раз, але не сильно, для годиться, і тоді сталося те, чого він ніяк не чекав.
Федя якимсь особливим способом перехопив його руку в повітрі, пірнув кудись під пахву, і не встиг Олексій отямитись, як ноги його втратили опору, кущі і небо помінялися місцями, і він на весь зріст гепнувся на землю.
Оглушений падінням, Олексій відразу ж схопився на ноги. Федя стрибав навколо і збуджено кричав:
— Що, ловко? Ловко? Зрозумів?
Тепер попросив Олексій:
— Ану, ще раз!
Повторили. І знову Олексій опинився на землі. Потім Федя показав ще прийом, як ламати руку, коли нападуть з ножем.
— Ловко! — признався Олексій. — Цікава штука, може стати в пригоді! Ти мене поведи до твого Буркашина, коли буде вільний час.
— Поведу! — пообіцяв Федя. — Мені не шкода…
Однак не скоро ще випало Олексієві осягнути премудрості японської боротьби: вільного часу в нього не було…
Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…