Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.
В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…
З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.
Але якими б випадковими і короткочасними не були їх зустрічі, вони кожного разу лишали в його душі таке почуття, наче наближається щось велике, ще неясне, але радісне, чого словами і не висловиш. Немов від усього складного світу, який, до речі, частіше обертався до нього найстрашнішою стороною, несподівано відокремилась якась світла цятка, почала більшати і набрала, кінець кінцем, вигляду невисокої дівчини з ямочкою на правій щоці, по-дитячому припухлим ротом і впертою зморшкою між бровами.
Можливо, Олексій ще не скоро все це помітив би, коли б не розмова з Вороньком по дорозі в Степіно. Він тоді вперше подумав про Марусю не тільки як про співробітницю, товариша по роботі. Юнак перебрав у пам'яті подробиці їх зустрічей, пригадав, як останнім часом, розмовляючи з ним, Маруся раптом червоніла і починала говорити різким, незалежним тоном, як гаряче заступалася за нього в суперечках з Іларіоновим, пригадав ще багато непомітних, але значних дрібниць і з подивом прийшов до висновку, що Воронько був, мабуть, не такий уже й неправий…
І чим настійливіше він думав про Марусю, тим більше переконувався, що його вже давно вабить до цієї дівчини.
Бувало вродлива Федосова, яка знала ціну своїй вроді і завжди розраховано кокетувала, викликала в ньому темне, гостре і несподіване почуття, в якому він посоромився б признатися навіть самому собі. І жодного разу юнак не задумувався над тим, чому, зустрічаючи в той час Марусю, відчував таке полегшення, яке відчуває людина, повернувшись від чужих додому. Він ніколи не порівнював їх. Він просто відчував, що там — знавісніле, вислизаюче, вороже, а тут — своє, зрозуміле, близьке. З Марусею було просто й легко: товариш, своя людина!..
Вона не була така вродлива, як Федосова. Важко сказати, чи була Маруся взагалі вродлива. Здорова свіжість, міцна постать, жваві, завжди усміхнені очі — це ще не врода. Та воно, мабуть, і краще…
Зустрічаючись, вони встигали сказати одне одному небагато: «Як живеш?» — «Твоїми молитвами». — «Здоровий?» — «Не скаржусь. А ти?». — «А що зі мною станеться! Рана не болить? (Рана! Це про подряпину на шиї!) Змарнів ти, дивитися страшно. Роботи багато?» — «Не питай».
І розходилися. Не можна було навіть сказати на прощання: «Заходь» або «Ввечері вільна?..»
Зате розставшись, можна було ще і ще раз пригадувати зустріч і вбачати глибокий смисл у тому, як зашарілася Маруся, коли несподівано побачила його, як сказала: «Змарнів, дивитися страшно» — так Катя колись говорила, — і що назвала Альошею, а раніше завжди кликала на прізвище, і що руку затримала, коли прощались, і, здається, щось ще хотіла сказати.
ПІДГОТОВКА ОПЕРАЦІЇ
Дванадцятого листопада повернувся Філімонов із загоном. Останнім часом йому не щастило. Після першого успіху в селі Воскресенці він ще два рази добре поскуб Смагіних, але потім щастя зрадило його. Два тижні Філімонов гасав по степу, топтав сліди смагінських тачанок, був навіть кілька разів обстріляний бандитами, але зав'язати з ними бій так і не зміг.