— Дурниці він верзе! — гаряче сказала Маруся. — Це вигадав ваш… Ну ось цей, словом! — показала вона на бандита з шрамом. — Моє прізвище Корольова, Марія Петрівна. Ми з братом біженці з Нижнього Новгорода, брат глухонімий, ми стільки натерпілися, голодували, а він б'є брата батогом! — Вона приклала хусточку до очей.
— Він бив вашого брата! — з перебільшеним обуренням вигукнув Смагін. — Та як ти насмілився, мерзотнику! Геть звідси! Всі, всі, геть! Я сам тут займуся!.. — і вигнав бандитів з хати.
Не пішов Смагін-старший. Він звернувся до Марусі:
— Заспокойтеся, будь ласка! Це непорозуміння, хуліган буде покараний. Ах, негідники, негідники, як розпустилися! Подумати тільки: ні за що, ні про що вдарити батогом! Дуже погано! Ну, заспокойтеся, дозвольте поставити вам кілька запитань.
— Б-будь ласка…
Смагін сів за стіл, вказав їй на місце навпроти. Вік розв'язав мокрий башлик, розстебнув і поклав на лавку простору кавалерійську бурку, зняв сизий студентський кашкет і поклав його так, щоб Маруся бачила технічний значок.
— Чи давно ви в більшовицькій партії? — ввічливо спитав він.
— Ви смієтеся з мене! — сплеснула руками Маруся.
— В такому разі, хто ж ви, пробачте?
Дівчина знову повторила придуману разом з Олексієм та Адамчуком історію про те, як вона втратила батьків, як тікала з Нижнього Новгорода, коли там почався голод, як поневірялася з братом по вокзалах і як у Херсоні їй запропонували поїхати в село вчителькою, хоч вона ніколи не готувалася до цієї діяльності і просто навіть не знає, як вчитиме дітей… Вона була згодна на все, аби тільки, нарешті, знайти притулок і не думати про шматок хліба для брата…
— А вам не говорили, що тут небезпечно? — спитав Смагін. — Вірніше небезпечно для тих, хто розп'яв Росію, — уточнив він, — для червоних!
— Г-говорили… Але я подумала, що нас ніхто не скривдить. За що?..
— Ви маєте рацію! — сказав Смагін. Він повірив кожному її слову. Це було видно з того, як він її слухав, і з того, як перезирався з братом. — Вам нічого боятися. Ми переслідуємо тільки ворогів. Друзів ми любимо… — він перехилився через стіл і, солодко посміхаючись, погладив її по руці.
Маруся мимоволі відсмикнула руку.
— Повторюю, вам нічого боятися! Особливо мене, — підкреслив він. — З цього дня я сам, як то кажуть, опікатиму вас. Вам подобається такий опікун?
— Н-не знаю… — пробурмотіла Маруся.
Він засміявся, впевнений, що перший крок до перемоги зроблено.
— Ви скоро знову побачите мене! — пообіцяв він. — Я знаю, наша дружба незабаром стане міцнішою і… ближчою.
І хоч те, що він говорив, було на руку чекістам, Маруся від цього погляду зблідла ще більше і через силу примусила себе кивнути головою.
— Днями ви одержите звісточку, — сказав Григорій, підводячись. — А тепер дозвольте відкланятись…
Рукостискання йому здалося мало, він спробував обняти Марусю, вона вивернулась. Смагін зареготав і надів бурку.
— Ходімо, Васьок, — сказав братові. — Ми ще повернемося сюди.
Обрюзглий Васьок пробурмотів щось на прощання. Григорій підморгнув Марусі і нагадав:
— Чекайте гостей! — нахилився в дверях і вийшов.
Незабаром банда виїхала з села…
Другого дня, опівдні, перед школою зупинилася підвода. Кульгавий чоловічок з куцою, наче прорідженою борідкою спитав «учительшу Машу».
— Приймайте, — непривітно сказав він, — майно привіз.
— Від кого це?
— Григорій Володимирович кланяється.
Федя допоміг йому втягти в приміщення велику оковану скриню. Зараз же збіглися жінки дивитися надіслане Смагіним багатство: шалі, хустки, дві шуби, сукні міських фасонів, взуття та кілька згортків мануфактури. Жінки ахали, захоплювалися і з неприхованою жалістю поглядали на Марусю. Їй і самій був зрозумілий зловісний смисл цих подарунків. Гарненька вчителька, самотня й беззахисна, була для Смагіна принадною здобиччю. Нерідко любовні пригоди отаманів викликали вибухи такого обурення, що, траплялось, Смагіним переставали коритися цілі села, а від родичів зганьбленої дівчини можна було чекати зради. За Марусю нічого було турбуватися з цього приводу. Заступитися за неї не було кому, крім хворого брата…
Коли жінки, пащекуючи і зітхаючи, розійшлись, Федя сердито спитав Марусю, яка весело перебирала ганчір'я в скрині:
— Чого скалиш зуби, наречена? Зраділа? Справи кепські! Чекай тепер весілля. Треба зараз же в Херсон пробиратися, наших привести.