А втім, розмови скоро вщухли. Навіщо, врешті, вгадувати? Треба буде — скажуть. Тут і свого клопоту хоч одбавляй!..
І коли через десять днів Олов'яников поїхав, його від'їзду майже не помітили.
Правда, протягом цих десяти днів відбув у відрядження один співробітник. Поїхав він несподівано, ні з ким не встигши попрощатись. Але відрядження були звичною справою, і ніхто не пов'язував від'їзд товариша з перебуванням Олов'яникова в Херсоні.
А тим часом зв'язок був.
Мали рацію ті, хто думав, що Олов'яников добирає людей для Одеси. Саме це й зіпсувало настрій голові повітової ЧК. Людей у нього не вистачало. Кожен співробітник був на обліку. А Олов'яников поклав на стіл голові ЧК категоричний наказ згори: «Цілком таємно виділити в розпорядження начальника розвідвідділу ОГЧК одного співробітника на його розсуд. Не створювати ніяких перешкод…» і таке інше.
Після тривалих суперечок голова сказав:
— Сам вибирай, я тобі не помічник!
— Виберу! — запевнив його Олов'яников. — Можеш бути спокійний!
Але саме тому, що голова в цьому не мав сумніву, він спокійним і не був.
І Олов'яников справді вибрав якраз ту людину, втрата якої була для голови повітової ЧК дуже відчутною.
БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ
Рибалки з Миколаєва висадили в Одеському порту довгов'язого парубка з худим обличчям, обпаленим за дорогу морським сонцем. З вигляду він однаково був схожий і на селянина, і на майстрового, який приїхав в Одесу на заробітки. Старий, поношений піджак сидів на ньому мішкувато. На голові настовбурчився зім'ятий кашкет. У руках — скромний дорожній клуночок.
Попрощавшись з рибалками, парубок, широко ступаючи, попростував через портовий двір, задоволено відчуваючи тверду землю під ногами, взутими у важкі юхтові чоботи. Такі чоботи вважалися в ті часи великою розкішшю.
Одеський порт лежав у руїнах. Вітер здував жовтий пил з розбитих пакгаузів. Між уламками шмигали пацюки.
Біля зруйнованих естакад покинуто чорніли мертві пароплави. Єдине живе судно в порту — низький буксирний катер — огинав маяк, що височів на стрілці півкруглого молу. Вода закипала біля його шершавих бортів, укритих лускою латок, з труби валив густий, дігтярно-масний дим.
Палі обгорілих причалів, облизані спочатку вогнем, потім хвилями, блищали, ніби полаковані. На них вмостилися кілька рнбалок-одинаків. Із прозорої, відстояної в гавані води вони виуджували головатих бичків.
Поминувши ряди порожніх лабазів, прибулий вийшов з порту. Біля виходу, впоперек залізничної колії, лежав на боці маневровий паровоз із зяючим прокіптюженим котлом. Поряд стояв іржавий каркас вантажного вагона. Все дерев'яне було обідране з нього, певно, на паливо.
Широкі, білі, що звужувалися догори, Потьомкінські сходи вивели приїжджого на Миколаївський бульвар. Тут починалася інша Одеса — красиве, сонячне місто. На фасадах його будинків красувалися ліпні фігури каріатид і атлантів, що підпирали високі бал коїш з витими решітками. За бульваром спекотно сяяло море. Білим і рожевим квітом зацвітали акації, кидаючи на землю тонку сітчасту тінь.
Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!
Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.
Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, — сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.
Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.
Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник — «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.
Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.