Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.
На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.
— Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? — спитав дідок.
Кілька секунд приїжджий, здавалось, вагався, відповідати чи ні, потім рішуче сказав:
— Синєсвитенко Петро. Тут він живе?
— Синєсвитенко, — повторив дідок байдуже. — Йому потрібен Синєсвитенко, ти чуєш, Петю?.. Синєсвитенко став важною персоною: щодня до нього хтось приходить. Як тобі це подобається?
Петя щось нерозбірливо буркнув. Витягнувши товсті губи, він чвиркнув довгим струменем слини на кота, що пробігав.
— Цікаво узнати, — вів далі дідок, — для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?
— Родичі ми, — насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.
— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!
Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.
Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.
— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.
— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!
Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:
— Ви до нас, дядю?
— Синєсвитенко ти?
— Я.
— Тоді до вас.
Павка кинув хлопцям битку і підійшов.
— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!
— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.
— Батя вдома? — спитав приїжджий.
— Удома. Ходімте, дядю, проведу.
Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.
Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.
Павка, відчинивши двері, сказав:
— Татуню, до нас прийшли.
Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.
Приїжджий скинув кашкета:
— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.
— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.
— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.
— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.
Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.
Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.
— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.
— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?
— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.
— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.
— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.
— Як вас звати-величати? — спитав господар.
— Звуть Олексієм, а величатися не будемо, — відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: — Ми ж свояки, не забув?
— Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?