— А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, — заперечив Інокентьєв. — Його послуги можуть не знадобитися.
— Припустімо, щодо цього я спокійний, — сказав Олов'яников. — Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив — це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?
— По-моєму, правильно, — сказав Олексій. — Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!
— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.
Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:
— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.
— Ясно.
— Запитань більше нема?
— Нема.
— Коли підеш на явку?
— Прямо зараз.
— Гаразд.
Олексій підвівся.
— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…
Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.
— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…
— Зроблю, — сказав Олексій і надів кашкет. — Можна йти?
— Ступай. Бажаю удачі.
Інокентьєв вийшов провести Олексія.
На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:
— Ну, хлопче, в добрий час!
І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.
Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено:
— Обійдеться, Василю Сергійовичу.
— В добрий час, — повторив Інокентьєв.
Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.
Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.
І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.
Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом — навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.
Усередині — широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.
Високий перший поверх — десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:
«БАТАШОВ А. Е.»
Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.
Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:
— Хто там?
— Баташова можна бачити?
— Навіщо вам Баташов?
— У справі.
— Нема Баташова. Поїхав.
Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.
Наблизивши губи до дощечки з прізвищем, Олексій промовив:
— Прошу передати Баташову, справа важлива.
Людина за дверима нерішуче покашляла. Та ось загуркотіли засуви. Дверна стулка, взята на ланцюжок, ледь прочинилась.
За дверима було темно. В щілину, що утворилася, хтось, невидимий Олексієві, розглядав його. Невдоволено спитав: