Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.
Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.
Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.
— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?
— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.
— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?
— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.
Микоша присунувся ближче:
— А не можна дізнатися від кого?
— Від Феоктистова…
З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.
— Від самого Феоктистова? — Микоша підійшов ще на крок. — А чого ж він хоче?
Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…
— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.
— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…
— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!
— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?
— Знаю, можеш бути спокійний!
— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.
— Кому треба скажу.
— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.
Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.
Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…
Змірявши Микошу поглядом, він сказав:
— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.
Микоша відсахнувся.
— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.
Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.
Олексій поклав браунінг на стіл.
— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.
— Весела картинка… — прохрипів Микоша.
Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.
— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?
— Можеш обшукати.
— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.
Він явно розгубився.
Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:
— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?
Микоша пробурмотів:
— Одну хвилиночку…
Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.
Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»
Микоша повернувся до столу.
— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.
— Довго це?
— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.