Олексій досадливо знизав плечима.
— Хай сидить. Давай тільки швидше!
— Я миттю, не встигнете занудьгувати…
І Микоша пішов.
Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.
Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.
Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:
— Заходьте.
Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:
— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.
Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:
— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».
— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.
— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?
Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.
— Давайте знайомитись. З ким маю честь?
— Михайленко, — сказав Олексій.
— Дуже радий, Шаворський…
Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ, і запалі очі, близько зсунуті до хрящуватого носа. Тільки на фотографії, одержаній колись від Інокентьєва, все це прикрашала випещена округла борідка «а ля Микола II», яку відпускали монархічно настроєні офіцери. Тепер борідки не було, тому Олексій і не пізнав його одразу.
«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» — так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».
Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..
Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.
Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.
— Квартира, де зараз полковник, надійна? — запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. — Може, підшукати іншу?
— Не варто турбуватися, — запевнив Олексій. — Господар — мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.
— Куди прийде шаланда?
Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:
— В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.
Шаворський встав:
— Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?
— На Карантинній.
— Ви знайдете дорогу в темряві?
— Сюди ж знайшов…
Шаворський наказав Микоші:
— Вийди подивись…
Микоша затупав по сходах.
ЩЕ ОДНА РОЗМОВА
— … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, — говорив Рахуба. — Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…
— В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? — з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. — А націоналізація їхніх підприємств?..