— Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!
Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.
— Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина — всі з гнилизною, — вів далі Рахуба. — Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора — двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків — це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?
Шаворський покусав верхню губу.
— Щодо Одеси, — сказав він задумливо, — то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи — і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?
— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.
— Але це від нас не залежить.
— Від кого ж?
Шаворський гидливо скривився.
— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.
— Але загони в них є?
— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.
— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.
Шаворський промовив злобиво:
— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!
— Ви певні?
— На жаль, певен.
— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.
— Можна спробувати.
— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.
— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.
— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.
Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:
— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?
— Ні. Це небіж мого господаря.
— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?
— Недавно, — усміхнувся Рахуба.
— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?
— Еге ж.
— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.
Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.
— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?
— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.