Він задоволено згадав, як ікнув, наче хрокнув, збитий ним бандит. Вдало вийшло, Буркашин був би задоволений!..
На його гарячковий стук відчинив Золотаренко.
— Ти чого?.. — злякано спитав він.
Розтріпаний, мокрий до нитки, Олексій, не відповідаючи, прошмигнув у кухню.
Рахуба сидів за столом одягнений, ніби збирався йти на вулицю, але в одному чоботі.
Олексій промовив, ледве переводячи подих:
— Збирайтеся! Треба йти звідси: на Новобазарній засідка.
Рахуба, бліднучи, підвівся з стільця, стрельнув очима на завішене вікно.
— Не горлань! Сядь!
Олексій опустився на табурет.
— Приходжу на Новобазарну, у Галкіної замкнуто, ніхто не озивається… Ворота на замку… Хотів через сусідній двір пролізти, на розі стоять двоє: «Документи, Чека!..»
— Ну і що?
— Що! Насилу одбився! Думав, ноги не винесу! Збирайтесь, ходімо звідси, треба шукати іншого місця!
— Чекай!..
Задерши підборіддя, Рахуба до чогось прислухався.
— Вони!..
З парадного входу стукали. Олексій підхопився:
— Тихо! — обірвав його Рахуба. — Слухай…
З хвилину вони, затамувавши подих, чекали, що постукають іще. Блідий, нічого не розуміючи, Золотаренко м'яв пальцями комір сорочки.
Постукали знову. Стук був умовний: чотири удари.
— Відчини! — наказав Рахуба Золотаренкові.
Той глянув скоса на Олексія, потім застебнув на всі ґудзики комір і пішов одчиняти. Чути було, як він зняв засуви, потім пролунали притишені голоси, і в кухню ввійшов Шаворський. За ним — вусатий темнолиций чоловік у коричневій шкірянці. Вслід, за ними — Золотаренко.
— Добрий вечір, — сказав Шаворський, усміхаючись і оглядаючи присутніх. — Ви чого такі наїжені? Здрастуй, герою! — повернувся він до Олексія. — Ти, кажуть, з чекістами пострілявся?
— А ви звідки знаєте?!
— Та вже знаю! Таку стрілянину зняв — лихо!
— Навіть стрільба була? — спитав Рахуба, усмішливо поглядаючи на Олексія.
— Ще й яка! Все місто сполошив! Добре, що нікого не угробив.
— Що ж доброго! — промовив Олексій. — Зараз вони сюди з'являться.
— Уже з'явились! — весело сказав Шаворський. — Можеш познайомитись, — він вказав на вусатого чоловіка, що спідлоба розглядав Олексія. — Варфоломій Гиря, головний «чекіст»! А другого таки уклав! Засадив йому, розумієте, кулаком у пузо, — пояснив Шаворський Рахубі, — він і зараз, мабуть, віддихатись не може!
— За тиждень не одблюється, — похмуро зронив Варфоломій Гиря. — У Стасюка нутро слабке.
Здавалось, тільки тепер Олексій починав розуміти справжній стан речей.
— Виходить, це ви мені таке підстроїли? — хмурячись, промовив він.
— Ми, — підтвердив Шаворський і ляснув його по спині. — Хотіли подивитись, на що ти здатний. І ображатися нічого, нових людей ми ще й не так перевіряємо!
Олексій сердито сплюнув у куток і сказав зло й цілком щиро:
— Жаль, що не укокошив ні одного! Запам'яталась би вам ця перевірочка!..
Шаворський глянув на Рахубу, який сміявся, і ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Ваша взяла».
І Олексій зрозумів, що тепер усе гаразд: «небіж» Золотаренка витримав останній іспит.
ВІД'ЇЗД РАХУБИ
Рахуба перебрався в комірку. Розмова, що відбулася потім між ним і Шаворським, точилася вже в присутності Олексія, і він був повністю винагороджений за довготерпіння.
Передусім він дізнався, що Шаворський призначив побачення комусь із «Всеукраїнського повстанкому». Побачення має відбутися у неділю вранці, тобто через три дні.
Про те, що одеські білогвардійці прагнуть блокування з петлюрівцями, Олексій уже знав від Інокентьєва. Але про який «Всеукраїнський повстанком» ішла мова?..
З осені минулого року, після розгрому Петлюри, коли голова лихопомної Директорії з рештками своєї жовто-блакитної армії утік до Польщі, на Україні настало затишшя. Цілу зиму не чути було ні про які повстанкоми. Виступи дрібних банд, розпорошених по республіці, легко придушували загони ЧОНу. І вже дехто в ЧК був схильний розцінювати це як доказ цілковитого банкротства петлюрівського бандитизму. Але люди досвідченіші не поспішали з висновками. Весна покаже, говорили вони. Зима з її завірюхами, ожеледдю та безхарчів'ям для коней — не підхожий час для бандитів.
І весна показала… Як тільки зійшов сніг, проклюнулись перші «жовто-блакитні» паростки, і отруйний цей бур'ян почав швидко розростатись у чорних куркульських районах, де Радянська влада не встигла ще твердо стати на ноги. Знову загриміли по перелісках бандитські обрізи, на свіжій ріллі відбилися сліди невідомих кінних загонів, і в степових долинах, хуторах, на дорогах селяни почали знаходити розтерзані трупи комбідівців та демобілізованих червоноармійців. Там пограбували споживчу крамницю, там обстріляли продзагін, там вирізали сім'ю голови ревкому, а самого повісили за ноги на вербі за околицею…