— Що ви, Василю Сергійовичу! Все погубимо на пні!
— Знаю! — відмахнувся Інокентьєв. — Це я так, до слова, щоб ти розумів, хто він такий. А ось вигадану Чека треба ліквідувати протягом найближчих днів! З цим зволікати не можна: вони підривають у людей віру в Радянську владу. Постарайся вивідати, де в них база, щоб захопити всіх разом.
— База у Галкіної. Там і каптьорка, і постоялий двір. Треба вибрати момент, коли вони зберуться. А Шаворського не чіпайте. І я теж маю лишитися осторонь.
— Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!
— Це я добре пам'ятаю, — сказав Олексій.
Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.
ФЛІГЕЛЬОК
У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» — стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.
Шаворський штовхнув ліктем Олексія:
— Різничук. Стійте тут, дивіться: якщо зроблю отак, ідіть за мною.
Він поштовхався серед мішечників, безпритульних та селян, поки не опинився поряд з чоловіком у чумарці. Помітивши його, чоловік поставив скриньку на плече і почав протискуватись крізь натовп. Шаворський насунув кепку на лоба (знак Олексієві) і рушив за ним.
Часто і злодійкувато оглядаючись, Різничук повів їх спершу Пушкінською, потім Успенською — до Ланжерона. Ланцюжком, здалеку стежачи один за одним, вони обминули жіночий монастир і вийшли до глухого кам'яного муру з масивними одностулковими ворітьми. За ними починалась велика присадибна ділянка.
Пізніше Олексій дізнався, що ця ділянка разом з гарним особняком належала до Жовтневої революції якомусь обрусілому французькому аристократові. Під час громадянської війни граф утік у Францію, в ту саму Францію, звідки понад сто років тому його предки так самісінько втекли в Росію, рятуючись від Великої французької революції.
Різничук служив у графа управителем.
Зайшовши у ворота, він почекав Шаворського, запитав про Олексія, хто такий, і повів далі.
Ділянка була велика. Вона густо заросла високими кущами. Вдалині крізь листя видно було двоповерховий панський будинок. Вузькі доріжки посипані гравієм і утрамбовані, вели до будинку. Така мирна встояна тиша панувала навкруги, що здавалося, ніби злигодні війни пронеслися стороною, не подолавши кам'яного муру, що оточував цей затишний куточок старої Одеси.
Різничук звернув на ледве помітну стежку. Розсуваючи руками гілля, вони метрів за п'ятдесят вийшли на поляну. Тут ділянка закінчувалась. Попереду темнів мур. Ліворуч він з'єднувався з низькою, трохи вищою ніж до колін кам'яною огорожею, за якою видно було яскраве, палаюче синявою море, а праворуч до муру притиснувся невеликий флігельок, укритий бурою черепицею.
Шаворський сказав Олексієві:
— Почекайте хвилинку. — І вони з Різничуком пішли у флігель.
Олексій оглядівся.
Поляна була старанно підметена. В кущах на дерев'яному стовпчику висів рукомийник, в ямці під ним стояла калюжка мильної води. З відчинених дверей флігеля пахло смаженим м'ясом, від чого в Олексія неприємно занило під грудьми.
Він ковтнув набіглу слину, дістав кисет, запалив і, зсунувши кашкета на потилицю, повільно пройшов до огорожі. За огорожею поляна круто обривалась. Двометрову стрімку стіну було викладено вапняковими плитами, щоб вона не осипалася. Внизу, кошлатячись закуреною зеленню бруслини та чортополоху, широко розкинувся нерівносхідчастий спуск до моря. В кінці його прикипіла до берега біла узорчаста смуга припливу, що бив у грановане каміння Ланжерона.