Прикинувши, як добратися сюди від Французького бульвару, Олексій запам'ятав для орієнтування коричневе пасмо скель, що стирчало саме навпроти того місця, де він стояв, і одійшов від огорожі.
У цей час із флігеля вийшла дівчина. На ній була сіренька спідничка з тонкої мішковини, міцні ноги взуті в матерчаті «стукалки», а груди обтягувала легка блузка чи то з кисеї, чи то з марлі. Все це свідчило про те, що дівчина міська і розуміється на моді. Помітивши Олексія, вона рушила до нього. Коли дівчина підійшла ближче, Олексій побачив, що в неї гарне горде обличчя, русяве волосся закручене у вузол на потилиці, а очі карі, насторожені.
— Це ви Сивий? — запитала вона, холодно розглядаючи Олексія.
— Я.
— Ідіть у будинок, вас кличуть.
Олексій ввійшов у флігель. Дівчина лишилася на поляні. Сіла на лаві біля дерева.
… Переговорами з повстанкомівцем (у нього було кумедне прізвище — Поросенко) Шаворський лишився невдоволений. Поросенко був настроєний підозріло, в кожному слові Шаворського вбачав підступ. Це був миршавий чоловік із зморшкуватим обличчям, хитрим і нерозумним, на якому, немов приклеєні, висіли великі випещені вуса. Він повідомив, що повстанком закінчує підготовку до повстання і штаб його тимчасово розмістився в Києві, але до початку повстання, яке передбачається в середині липня, перебереться в інше місце. Куди — рішуче відмовився сказати. Він також не схотів відповісти Шаворському, в яких районах розміщені основні сили повстанкому та хто ними керує.
— Та на якого дідька це вам здалося, добродію? — знизував він плечима. — Сили є, це головне!
— Але ж ми повинні повідомити союзників!
— Не треба, це їм не необхідно…
Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.
— Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? — запитав Шаворський.
— Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!
— Та зрозумійте ви, шановний, — намагався втокмачити йому Шаворський, — ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?
— Яка там централізована організація! — скривився Поросенко. — У вас, добродію, одна стежка, у нас — інша…
Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…
— Ну й добре! — розводив руками повстанкомівець. — Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як — це наша справа!
— Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!
— Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! — вдаючи наївного, казав Поросенко.
Шаворський спробував з іншого кінця.
— Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?
— Треба спитати у штабі.
— Це займе багато часу.
— Та ні, не дуже…
— Гаразд, — зітхнув Шаворський, — як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо людину.
— Це можна, — погодився Поросенко.
Явку він дав у Києві і, видно, щоб загладити свою незговірливість, багатозначно додав, що явка серйозна. Від неї, мовляв, до штабу повстанкому дуже близько. Потім сказав пароль.
Оце і все, що вдалося добитися Шаворському. Але і це було немало… Принаймні для Київської Чека.
Поросенко почав збиратись: він ще сьогодні хотів устигнути на київський поїзд. Різничук вийшов його провести.
Коли вони обидва пройшла повз вікна і зникли за кущами, Шаворський півголосом брутально вилаявся:
— Бовдура прислали! Я Рахубі казав, що з цими «щирими» хохлами не домовишся! Ладні продатися кому завгодно — німцям, полякам, чорту, дияволу, аби не з нами! Від іноземних союзників вони з часом відкупляться, а від нас ні, жартуєш!.. А! Врешті, нехай його холера вхопить, цей повстанком! Почнуть разом з нами — і за те спасибі, з поганої вівці хоч шерсті жмут. Колись поквитаємось!.. На щастя, світ на них клином не зійшовся. Я ще Нечипоренка приберіг!