— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.
— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?
Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.
Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.
— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?
— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.
— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.
Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.
У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.
За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.
— Що там таке? — запитала Галина.
— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?
— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.
Цигальков обернувся до Олексія:
— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.
— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.
— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.
— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.
Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…
НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ
Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:
— Може, сходимо все-таки?
Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:
— Добре б… Тільки очей багато.
Цигальков, зрозумівши його, кивнув:
— Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! — Він клацнув підборами і вийшов.
Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:
— Сходить подивиться, що там… — і рушив за Цигальковим.
У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…
Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:
— Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!
Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.
Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..
Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..
А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..
Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.
— Іди ляж, — сказала молодися Галині. — Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! — І вона повела Галину в другу половину хати.
Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.
Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець — справжнісінький Тарас Бульба», — подумав Олексій.
Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.
— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.