— Я не забуваю! — похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: — Своїм посудом користуюсь, я гидливий…
Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.
— Чого це ви розходилися? — примирливо сказав Нечипоренко. — Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков — осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!
Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.
Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.
Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.
У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.
На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.
«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»
— Зовсім його розвезло! — почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. — Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..
Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… — підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.
«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»
У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…
Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки — щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..
Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.
Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.
Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…
Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» — хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» — і заплющив очі.
… Прокинувшись, він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до шурхоту, що розбудив його.
Біля сінника хтось стояв. Сінник був тимчасовий, з плетеними з лози стінами. Людина торкалася стіни плечем, і лоза потріскувала.
Коли б ця людина рухалась, робила щось, Олексій не став би затримуватись і виліз. Але невідомий просто стояв, ніби чекаючи чогось, і незрозуміле це очікування насторожило Олексія. Невідомий промовив:
— Нарешті.
«Цигальков…» — упізнав Олексій.
До осавула хтось підходив. І раніше ніж той, що підійшов, промовив перше слово, Олексій якимсь шостим почуттям угадав Галину…
— Вибачте, — сказала вона, — я примусила вас чекати. Ніяк не могла вирватись.
— Нічого, — відповів Цигальков, — я міг би чекати вас усе життя! — З тону його неважко було зрозуміти, що осавул настроєний досить грайливо.