— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.
— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.
— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.
Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:
— Я поїду з вами.
— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?
— Більше ніж треба!
Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.
— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?
— Чого ж, зручно…
У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…
— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.
— Пароль самі назвіть, так буде краще…
— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?
— Добре.
— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.
Але для Олексія цього було не досить.
— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?
— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.
— Малувато. Факти потрібні.
— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.
— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.
— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.
Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.
— Куди це він? — запитав Олексій.
— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.
— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.
Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.
— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!
— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?
— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.
— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.
— Щасливої дороги…
Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.
— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.
Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.
Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:
— Ви нічого не хочете переказати мною?
— Кому?
— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.
Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:
— І що ж ви бачили?
— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…
— Що ж було потім?
— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?
Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:
— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.
— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?
— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!
«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.