— Пашенько!.. — простогнала Катерина.
— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!
— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.
— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.
Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:
— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..
Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.
У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.
— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!
Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.
Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…
— Чого ви там галасували? — спитав Силін.
— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…
Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.
Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.
Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:
— Хто йде?
Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.
На березі побачили людей. Обережно постукуючи сокирами, вони збивали пліт. Трохи далі темніла довга, з плоским дахом будова, схожа на сарай. Туди їх і направили.
У низькій халупі, де задушливо пахло гнилою рибою, було повно-повнісінько людей. Вони сиділи, лежали, стояли вздовж стін, спираючись на гвинтівки. Коптіли тьмяні ліхтарі. В кутку горілиць лежав фронтовик із забинтованою головою. Дві жінки в білих косинках схилилися над ним. Люди мовчали.
Прихід Силіна й Альошки викликав деяке пожвавлення.
— Живий, Петре? — почулися голоси.
— Проходь, начальство, сідай…
— Чого ждемо? — спитав Силін.
— Коло моря погоди… — відповіли йому.
— Баркаси повинні прийти.
І знову хтось невесело сказав:
— Кататися поїдемо…
В одному з робітників, які мовчки сиділи вздовж стін, Альошка пізнав Тимофія Ілліча Димова, Пантюшчиного батька, і переступив до нього через чиїсь ноги.
— Тимофію Іллічу, — промовив він.
Димов глянув каламутними нерозуміючими очима.
— Я Михальов Олексій, пам'ятаєте мене? А де Пантюшка?
— Пантюшка… — повторив Димов і похитав головою. — Нема Пантюшки…
— Як нема?
— Не займай ти його, хлопче, — сказав хтось, — у нього синка вбило…
… Баркаси прийшли тільки через три години.
Вантажилися поквапливо. Баркасам треба було до світанку зробити кілька рейсів: на березі скупчилося багато людей, а з темряви весь час підходили нові.
Із скрипом напружились кочети. Хлюпнула вода під веслами. Берег почав віддалятися і незабаром зник.
Від води тягло холодом. На поверхні ріки невиразно відбивалися крижані іскорки зоряного блиску. Альошка сидів оточений щільним колом фронтовиків, міцно притискаючи до себе гвинтівку.