Величко, очевидно, вже думав про це.
— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.
— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.
— Зробимо, — пробасив Воронько.
Олексій нахилив голову.
Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.
Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..
Повернувся Курлін.
— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.
ДОПИТ ФІЛІППОВА
Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:
— Бажаємо здоров'я!
Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:
— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.
Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.
Брокман вказав Філіппову на табурет.
— Сядь.
Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.
— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?
— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.
— Де ти одержав цей наказ?
— Як це де? В штабі, звичайно.
— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?
— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…
— Хто? Ординарець, кур'єр?
— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?
— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..
Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.
Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.
Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.
— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?
Філіппов потер чоло.
— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.
— Просто до цієї знайомої?
— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.
— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?
— Давно не давно, а тижнів два є.
— Як її звати?
— Дунаєва Надія.
— Де живе?
— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!
— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!