Выбрать главу

— Маруся? — чомусь раптом зрадів Олексій.

— Де ти бродиш? — сердито сказала Маруся. — Півгодини чекаю. Ходімо швидше.

— Куди?

— До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.

— На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.

— Нічого, в мене можна.

Вони швидко пішли від штабу.

— Що там трапилося? — спитав Олексій,

— Трьох чоловік убили.

— Коли?..

— Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.

Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..

Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.

Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:

— Дінку бачив?

— Бачив.

— Розмовляв?

— Розмовляв.

— Ну, як вона?

— Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.

І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.

— Ой, де ти взяв?

— Їж і все! Смачно?

— Солодше за цукор!

— Отож!

Маруся спитала підозріливо:

— Ти що, дома в неї був?

— Ага.

— І печиво звідти?

— Звідти.

Помовчавши з хвилину, вона сказала:

— Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…

— Побачимо, — Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. — Таких вона ще не обкручувала!

В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.

Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з нагана срібний гривеник, а силою поступався хіба тільки Микиті Боденку. В перші ж дні роботи в херсонському ЧК Володя потрапив у бандитську засаду. Власне, засада призначалася не для нього, нового і ще не відомого тоді співробітника, а для уповноваженого Адамчука, біля квартири якого її і влаштували. Володя потрапив у засаду випадково, йдучи до Адамчука з якимсь дорученням. Бандитам, як кажуть, добряче не пощастило: Володя пристрелив двох, а третього скрутив і привів до Адамчука на квартиру. Там затриманому влаштували допит, і бандит з переляку виказав велику «малину» на Сухарному (наступної ночі під час облави на ту «малину» було поранено Брокмана). Про цей епізод довідались від Адамчука: сам Володя не сказав про нього жодного слова.

Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого — Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, — так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.

Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.

От про Іларіонова цього не можна було сказати.

Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, — говорив він, — не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.