Злетів гачок, грюкнув засув.
— Ви?! Ходімо!..
Вони квапливо піднялися в мезонін.
— Дістали?.. Принесли?..
— Так.
— Я вже знаю: все місто говорить про це! Ах, який ви молодець, Альошо! Ви просто чудові!.. І ніхто вас не підозрює?
— Здається, ні. Сьогодні викликали в особливий відділ, допитували. Не тільки мене — багатьох, і нічого…
— Де вона? Давайте сюди швидше!
Олексій пошукав очима, куди сісти.
— Чого вам?
— Треба чобіт зняти.
— Сідайте на кушетку!
— Я брудний, упав…
— Пусте, сідайте!
Олексій сів на кушетку і заходився стягувати чобіт. Діна одвернулася, відійшла до дверей, але нетерпіння було надто велике — повернулась знову.
Олексій розмотав онучу і з-під штанини дістав складену вчетверо карту. Діна вихопила її, розгортаючи на ходу, кинулася до світла. Взуваючись, Олексій бачив, як вона жадібно переглядала помітки, підписи і штабні печатки, водила пальцем по цифрах, що означали номери частин. Потім, лишивши розгорнуту карту на столику, рвучко підбігла до кушетки і опустилась на неї поруч з Олексієм.
— Альошо!.. — промовила вона, важко дихаючи. — Альошо!.. Ви не знаєте… Ні, ви зовсім не знаєте, що зробили!..
І раптом, притягнувши до себе, почала цілувати його в щоки, в губи, в колюче підборіддя…
Перед найсуворішим судом товаришів, перед будь-яким трибуналом Олексій зміг би виправдатися в тому, що обняв Діну: нічого іншого йому не лишалося робити. Це було необхідністю, тактичною хитрістю…
Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильне він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..
І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.
— Стривайте, Альошо! — підвелася раптом Діна. — Сидіть тут, я на одну хвилнку!..
Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула карту за пазуху. Потім схопила хустку, що висіла на кріслі, і вибігла з кімнати. В неї був вигляд іменинниці, що одержала найбажаніший подарунок…
Олексій чув, як вона спустилася в сад, і кроки її зашелестіли, віддаляючись у бік річки.
Тільки лишившись на самоті, він трохи заспокоївся. Все правильно. Все як треба… Ні, він не Солових, його на такі штучки не спіймаєш!..
Справедливість вимагає сказати, що тепер у думках Олексія не було впевненості…
Хвилин за п'ятнадцять він почув: ідуть. Діна була не сама.
«Поблизу ховає…» промайнуло в голові. Східці зарипіли під важкими кроками. Діна розчинила двері.
— Ось він! — збуджено промовила вона.
Ввійшов Марков. За ним всунулася вугрувата пика його охоронця Севи. Марков посміхнувся.
— Здрастуй, друже! Вітаю!
Поліз вітатися і Сева, розчулено кліпаючи червонуватими бугорками повік без вій.
— Що я вам казала! — торжествувала Діна. — Ви собі не можете уявити, Альошо, як вони мене пробирали через вас! І легковажна я, і дівчисько, і мало не зрадниця! Ось, будь ласка! Хто правий?
— Ти, ти! — поблажливо сказав Марков, розправляючи карту на столику. — Та сама! Як же тобі вдалося?
— Не питай! Дві ночі підстерігав…
Історію «викрадення» карти Олексій сумлінно продумав. Карта висіла у командарма, прикрита завіскою, вночі біля неї стояв вартовий. А в сусідній кімнаті — канцелярії цілу добу позмінно працювали писарі. Олексієві пощастило потрапити в нічний наряд… О третій годині ночі вони закінчили роботу. Олексій вийшов разом з усіма, а в коридорі відстав і, повернувшись у канцелярію, сховався під столом. Розрахунок був на те, що вартовий час від часу виходить оглянути штаб. За кілька хвилин він справді вийшов. Олексій прослизнув у кімнату, де висіла карта, зняв її з стіни і через вікно вистрибнув у двір, не забувши акуратно зашморгнути завіску, щоб не зразу виявили відсутність карти. Йому вдалося непомітно пройти повз вартового, а далі все було просто: карту він сховав під каменем біля вбиральні, де вона спокійно пролежала до сьогоднішнього вечора. Все це зайняло так мало часу, що Олексій встиг прийти в хату, відведену для писарів, раніше за своїх співробітників: ті надумали серед ночі варити кашу в штабній кухні, і коли, наївшись, прийшли додому, він уже спав. На допиті вони одностайно підтвердили це, а один, сучий син, навіть сказав, що йому здається, ніби Олексій залишив роботу раніше від інших: він, мовляв, завжди од нарядів ухиляється. В результаті постраждав тільки вартовий: його забрали в особливий відділ і досі тримають.