— Пароль скрізь один і той самий. Вас спитають: «Що треба?». Відповідайте: «Шукаю, де переспати до дев'ятої години». Вам скажуть: «Приймаємо тільки на добу». І все. Коли зробите це, приходьте до мене додому.
— А потім, Діно?
— Решту я вам скажу ввечері.
— Чому не зараз?
— Я й сама ще не все знаю, — вона досадливо насупилась. — Марков не сказав. Не бійтесь! Я рискую більшим: в мене мати, батько, будинок… Я, я сама відповідаю і за вас, і за себе! В крайньому разі у нас є де сховатися. Коротше кажучи, як тільки побуваєте по всіх адресах, відразу до мене. А там — моє діло.
— Але де буде Марков?
— Повторюю вам, Альошо: вас це зараз не обходить! Буде там, де потрібно! Та не тривожтесь ви! — Діна посміхнулась і, наче заспокоюючи примхливу дитину, провела долонею по Альошиній щоці. — Ну, добре, добре, скажу: він буде в мене. Ви задоволені? Тільки не хвилюйтесь. Від вас залежить успіх усієї нашої справи. Ви вдумайтесь, Альошо, яка незвичайна місія вас чекає! — Діна перейшла на піднесений тон. — Виконаєте її, і тоді… — Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.
І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.
Він пробурмотів:
— Я готовий…
Пролунав голос старого Федосова:
— Ді-но!
— Зараз! — озвалася вона. — Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту — за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.
Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.
— Йдіть через двір. Він уже тут.
— Хто?
— Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.
Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.
— Що таке? — стривожено спитала Діна.
— Нічого… Так я піду.
— Стривайте. Чому ви так зблідли?
— Я?.. Хіба?
— На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?
— Вперше бачу. Просто… — Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».
— Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…
Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.
Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.
Олексій пройшов мимо, коротко кинув:
— Йди за мною.
За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.
— Бачив, хто на лінійці, приїхав? — спитав Олексій.
— Товстун в кацавейці, хуторянин…
— Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?
— Угу.
— Швидше, він зараз вийде!
Володя ще раз підтягнув халяви і пішов назад. Олексій, стоячи за тополями, стежив за ним.
З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.
Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.
«Просить підвезти», догадався Олексій.
Володя домовився і скочив на лінійку.
Лінійка зникла за поворотом.
О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.
Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.
— Не треба! — сказала Діна. — Так краще…
Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:
— Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…
… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів — Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.
Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.