Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:
— Упаковка надійна!
Ніхто йому не відповів.
Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.
— Стукає, — промовив він.
Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.
— Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, — зауважив Іларіонов.
Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:
— Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…
— Блесмергон, Інгланд, — виправив його Іларіонов. — Англійського походження. Відома фірма.
— Розрядити зумієш? — спитав Саковнін коменданта.
— Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.
— Що ж робити?
— Може, зупинити годинник? — запропонував молодий співробітник особливого відділу. — Придержати стрілку — і все зупиниться.
— Не можна, — заперечив комендант. — Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку — а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.
— Стривай. Пусти-но. — Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.
Оглянувши міну і циферблат, спитав:
— А що це за стрілка, третя?
— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.
— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.
Олексій підійшов.
— Дивись, на який час поставлено…
Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення,
Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…
— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.
Комендант замислився.
— Хвилин так без двадцяти вісім.
Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.
— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.
— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?
— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…
— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.
Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.
— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?
— А адреси? — нагадав Олексій.
— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса — сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!
Саковнін почав крутити ручку польового телефону.
БАНДИТИ
Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.
— Розстав людей, — наказав Олексій Храмзову. — Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки,
— Ти сам підеш? — спитав Володя.
— Поки що сам. Коли що — вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.
— Давай.
Олексій пішов до будинку Федосових.