— Все загинуло, от що скоїлося! — випалив він.
У Севи одвисла губа.
— Я-як загинуло?..
— Отак-от!.. Іди сюди, побачиш!..
Олексій підскочив до льоху, махнув Севі рукою, щоб він ішов за ним, і пірнув униз.
Сева нерішуче затримався біля входу.
— Чого став! Йди швидше! — квапив його Олексій. — У тебе сірники є?
— Є…
— Світи!
Сева запалив сірника, для чого йому довелося затиснути кольт під пахвою, і спустився на кілька східців… — Бачиш тепер?
— Ні-і… — промовив Сева, боязко вдивляючись у темряву льоху.
— Сліпак! — вилаявся Олексій. — Дивись краще!
Він пропустив Севу вперед і, коли той опинився одним східцем нижче за нього, схопившись руками за стіни, щосили копнув ногою нижче спини.
Сева загримів вниз по східцях.
Вибравшись з льоху, Олексій зачинив двері і клацнув засувом.
В льоху несамовито кричав Сева, який зрозумів свою фатальну помилку. Олексій засунув пальці в рот і свиснув, присідаючи від натуги.
Сева гамселив кулаками в дубові двері.
— Відчини, гад! — репетував він, брутально лаючись. — Відчини, матері твоїй біс!.. Уб'ю, сволото!..
— Посидь трохи! — важко дихаючи, відповів Олексій. — Скоро випустимо.
Йому довелося відскочити набік. Сева вистрілив у двері. Куля, бризнувши дрібною тріскою, пробила дошку і просвистіла десь поруч. Сева вистрілив ще раз.
— Стріляй, стріляй! — сказав Олексій. — Нічого…
Але постріли в закритому підземеллі, очевидно, оглушили бандита: Сева притих і спустився вниз; було чути, як він загупотів по східцях.
— Сюди! — гукнув Олексій.
До нього бігли чекісти.
Ліквідація явочної квартири на заїжджому дворі надовго принесла Іларіонову славу найкращого оперативника.
Біля воріт заїжджого двору по містку, перекинутому через канаву, походжав молодий чубатий парубок у просторій кацавейці, що підозріло випиналася на грудях.
Зняв його Воронько. Проходячи повз парубка, він попросив вогника прикурити. Парубок адресував його до покійної матері.
— Чого ти лаєшся! — з докором сказав Воронько, зупиняючись на містку. — Ти ж, здається, молодший за мене.
— Йди, батю, своєю дорогою, — порадив хлопець, — а то, дивись, не дійдеш.
Воронько скрушно промовив:
— Неввічливий ти якийсь… — І боцманським своїм кулаком затопив парубка в морду.
Не встиг той отямитись, як його скрутили, відібрали схований за пазухою обріз, і червоноармійці в цілковитій тиші зайняли подвір'я.
Парубок виявився просто скарбом. Зрозумівши, з ким має справу, він перелякався до ікавки. Досить було кількох слів Іларіонова, і парубок погодився на все, аби тільки зберегти своє життя. Підштовхнувши його наганом у спину, Іларіонов сам привів парубка на ґанок і звелів спокійненько викликати хазяїна. Коли хазяїн вийшов, його стукнули рукояткою револьвера по тім'ю, затиснули рота і сховали відлежуватись у відхоже місце. Потім колишній вартовий викликав ще двох бандитів, які, за свідченням парубка, були набагато «сурйозніші» від попереднього, їх відправили туди ж, куди й хазяїна. Далі все відбулося просто і не без ефекту, на який Іларіонов був мастак.
Біля вікна стали червоноармійці. Воронько заблокував двері, що виходили на задвірок. Іларіонов з чотирма бійцями ввійшов у будинок.
Стрілянини майже не було. Тільки один напівп'яний дідуган з проваленим носом випалив в Іларіонова з браунінга, подряпавши йому кулею щоку. Дідугана знешкодили. Решта вісім озброєних бандитів без опору підняли руки.
Іларіонову забинтували голову, і він тут же, за обіднім столом, допитав колишнього вартового. Парубок без затримки повідомив, що виступити вони повинні були відразу після вибуху, що в той же самий час у місто мали вдертися смагінці (звідки — він не знав) і що з усіх арештованих тільки хазяїн, Хвиля, знає, здається, міські явки Крученого. Але допит Хвилі довелося тимчасово відкласти, як сказав Воронько, «за станом здоров'я». Зв'язаних бандитів повели в штаб…
Уся операція була проведена при сонячному світлі, зайняла менше години і закінчилася ще до того, як повітря струснув вибух.
Так, вибух усе-таки стався. Комендант, розміркувавши, вирішив не випробовувати долю і не колупатися в небезпечному механізмі міни. Він одніс міну за місто, і вона вибухнула о дев'ятнадцятій годині тридцять п'ять хвилин. Такого гуркоту тут ще не чули. В найвіддаленіших кварталах Олешок задеренчали віконні шибки.
А трохи згодом зачастили, захлинаючись і перебиваючи одна одну, кулеметні черги…
… Брати Смагіни мчали на Олешки, впевнені, що захоплять червоних зненацька, що в місті паніка й безладдя після вибуху в штабі, що нема зараз в Олешках такої сили, яка могла б протистояти їх молодечому озвірілому нальоту.