«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.
— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!
— Здорова?
— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.
— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.
У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»
— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!
В Олексія такої впевненості не було…
Діна вхопилася за його коліно.
— Альошо, слухайте!
— Що?
— Чому так тихо?..
Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…
Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!
Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.
Олексій оглянувся і глухо сказав:
— Погано, Діно. Здається, наших відбили!
— Ви збожеволіли!
Він розвів руками.
У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.
— Їдьмо! — сказала Діна.
— Куди?
— Назад, до моїх…
— А далі?
Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.
— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму. — Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.
Вона похитала головою.
— Ні, ні, тільки не туди!
— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?
Вона відповіла, наче збираючись з думками.
— Ні… Ми умовилися… Сева повинен був… Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!
— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.
— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..
— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.
— Сева повинен був відвезти нас… з татом і мамою… в Степіно. Там буде і Віктор…
— Коли?
— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней…
— А де Степіно, ви знаєте?
— Ні…
Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.
— Куди ви?
— До міста.
— Навіщо?
— Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!
Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.
Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:
— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.
— Стійте тут, Діно, не руште з місця! — наказав Олексій і пішов назустріч червоноармійцям.
Він пред'явив свій чекістський мандат. Червоноармійці по черзі прочитали його. Один з них почав був питати, звідки їде, з ким, в якій справі. Олексій сердито пробурчав:
— Зайди завтра в ЧК, я тобі доповім!
— Облиш, я його знаю, — сказав другий червоноармієць і повернув мандат Олексієві. — Йди, товаришу Михальов, порядок. Не ображайся: сам розумієш, який деньок.
— Що там було? Розкажи.
— Що було! — охоче озвався червоноармієць. — Бандюгів налетіла зграя! Бомбу підірвали в ямах за Олешками, жахнуло так — мабуть, у Херсоні було чути…
— Ну, ну!
— От. Це вони, щоб відвернути увагу, а самі з іншого боку вдарили. Ну й турнули їх, аж курява знялася!
— Полонених взяли?
— Одного начебто, точно не скажу…
Олексій повернувся до Діни. Вона чекала його в тіні маякового стовпа, згорбившись, до очей загорнувшись хусткою.
Вони пішли в обхід, обминаючи Портову. Довго ніхто не траплявся їм назустріч. Містечко, налякане подіями, затихло, причаїлось. Тільки по центральній вулиці, розладнавши стрій, жваво перемовляючись, йшли з застави червоноармійці.