— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.
— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…
Саковнін обіцяв допомогти, але ранок змішав усі плани. На світанку в степу загриміли гармати: почався контрнаступ білих. Резервні частини, що були в розпорядженні Саковніна, пішли на передову, та й весь штаб разом з особливим відділом знявся з місця і рушив туди ж. Білі натиснули сильно. Величко змушений був поспішити з евакуацією арештованих. Набралось їх близько п'ятдесяти чоловік. Транспорту не було. Пароплав з Херсона не прийшов. Вирішили взяти шаланди у олешківських рибалок.
Про те, щоб виділити людей для облави на Маркова, тепер не могло бути й мови. Олексій розшукав Величка в рибальській слобідці. Разом з Вороньком та Іларіоновим він видавав розписки на мобілізовані шаланди.
— Що ж буде, товаришу Величко?
— Ти про Крученого? Сам бачиш, яке становище. Доведеться відкласти.
— Відкладати не можна! Вони з Федосовою умовилися на сьогодні. Завтра буде вже пізно!
Величко несподівано скипів:
— Що ж накажеш робити? Кинути арештованих, хай розбігаються? Людей нема! Самим на весла доведеться сісти, щоб цю погань з комфортом доставити. Своєчасно треба було думати! Тепер — що! На спині не всидів, за хвіст не втримаєшся!
Іларіонов посміхнувся. Воронько мовчав, настовбурчивши вуса.
— Відпустіть зі мною Храмзова, — сказав Олексій. — Ми самі впораємся.
— Храмзова! Та Храмзов ще вночі поїхав катером у Херсон з рапортом.
— Тоді я сам поїду!
— Що ти зможеш сам зробити!
— Зможу! Не спіймаю, так пристрелю!
Величко збоку скоса глянув на Олексія.
— Кінчай балачки! Не вірю я в цю справу.
Тут докинув слівце Воронько:
— Знаєш, Величко, я б сам з ним поїхав, адже справа варта того. Одному туго доведеться, а двом, що не кажи, легше. Га?
Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.
Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.
— Чорт з вами, їдьте!
… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.
Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».
Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.
Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.
— Ходімо до кума, — запропонував він. — Той не відмовить.
Біля міської застави вони попрощалися з Марусею. Дівчина притримала Олексія за руку.
— Ти гляди там… — сказала вона, дивлячись у підборіддя Олексієві. — Обережніше все-таки…
— А що?
— Нічого. Так. Але взагалі… — І на мить підвівши до нього почервоніле обличчя, повернулась і пішла назад якоюсь невластивою їй напруженою ходою.
Олексій кілька разів здивовано озирався і дивився їй услід. А Воронько, який краєм вуха чув їх розмову, сказав півголосом, щоб не чув дядько Селемчук:
— А дівчина до тебе той… присохла.
— Скажете!
— Точно! Я в таких речах не помиляюсь. — І, помовчавши, додав розсудливо: — А що? Дуже навіть симпатична дівчина, самостійна.
Олексій відмахнувся, але всю дорогу з незрозумілим хвилюванням думав про Марусю і згадував її обличчя з ямочкою на правій щоці і маленьким ротом.
Кум дядька Селемчука, Огій Васильович Кучеренко, похмурий і лисий чоловік, з носом, до того подзьобаним віспою, що він нагадував губку, погодився відвезти їх до Степіно, але чекати добу чи дві, поки вони впораються із справами, рішуче відмовився.