І, незважаючи на це, він не мав друзів. У нього було багато знайомих, але він жив самотньо. Причини цього парадоксального і дивного явища утворювали складний, майже незбагненний комплекс, хоч на деяких із них усе-таки варто зупинитися, оскільки вони піддаються поясненню.
Авакум був люб'язний і уважний співрозмовник, однак ніколи й ні за яких обставин не дозволяв загнати себе на слизьке. Він мав великі знання та гнучкий розум і з усіх суперечок виходив переможцем. Авакум, звичайно, не вихвалявся своїми знаннями, бо пиха була чужа його вдачі. І якщо сперечався і переконував у слушності своєї думки, то тільки через свою фанатичну відданість «правильному рішенню». Проте відомо, що більшість людей важко зносять чиюсь вищість над собою. Вони можуть поважати таку людину, слухати її, плескати їй, але рідко люблять її.
Авакумове вміння відгадувати за ледь помітними зовнішніми ознаками те, що справді сталося з тим чи тим його знайомцем, не тільки вражало, а й викликало тривогу, невиразний страх. Кожен смертний має свої маленькі й великі таємниці, яких не хоче нікому звіряти. І якщо він відчує, що чиясь рука може підняти завісу над потаємним, то не без підстав починає непокоїтись і за свої таємниці. Люди звичайно уникають очей, які природа наділила здатністю глибоко проникати в чужу душу.
У моїх нотатках уже йшлося про Авакумові очі. Це були особливі вікна, крізь які можна дивитись тільки зсередини: чужого погляду вони не пропускали, заглянути в них годі. Навпаки, вони самі зазирали в чужу душу — вивчали її, намагались дістатися, хоч і жартома, до потаємного. Ось чому ці очі можна б назвати ловцями таємних думок і прихованих почуттів.
А люди звичайно не люблять опинятись у становищі переслідуваної дичини, навіть тоді, коли полювання — тільки гра або жарт.
Складний комплекс причин, що зумовлювали самотність Авакумову, можна пояснити образно, хоч і спрощено, так. Досвідчений дресирувальник, наприклад, приручає леопарда, і страшний звір поволі перетворюється на миролюбного і лагідного кота. «Кіт» робить усілякі фокуси, муркоче, стрибає, качається на спині — і все це заради того, щоб сподобатись гостям, щоб втягти їх у гру, поперекидатись разом з ними на килимі. Та гості милуються ним, гарним і спритним, ахають від захвату і навіть говорять йому лагідні слова, але намагаються триматися далі. Нікому, звичайно, й на думку не спаде лягти на килим, поторсати «кота» за вуха. Кожен відчуває страх у душі, бо в м'язах та зубах цього «кота» криється страшна сила. Нікому не хочеться звідати цю силу на собі. На більшу інтимність наважуються тільки ті, хто потерпає від надмірної доброти та довірливості, і екземпляри, яким однаково — жити чи вмерти. Та все це винятки. Звичайні люди уникають смикати за вуха навіть прирученого леопарда.
Так чи інак, а Авакум був самітник. Він страждав від самотності і боровся з нею, а коли впадав у тугу, скидався на плавця, який, попавши у чорторий, напружує всі сили, щоб дістатися до берега. Так було і в ті дні, після історії з кінорежисером та від'їзду Віолети. В похмурі години Авакум блукав лісом, його мозок невтомно шукав відповіді на запитання: чим зайнятися, як вийти з трясовини вимушеної бездіяльності. В тому, що нині йшлося лише про самообман, а не про справжню діяльність, він не мав сумніву. Адже відомо, що самообман теж інколи відіграє роль рятівного пояса.
За дві справи Авакум не хотів братися: за реставраторську роботу в музеї і за рукопис про античну мозаїку, бо вважав, що коли зведе їх до спільного знаменника з рятівним обманом, то зрадить і серйозну роботу, і самого себе. І раптом згадав про кінокамеру — це було чудово і дуже вчасно. Потім вийняв збірники задач з вищої математики. Вони були старим і випробуваним засобом у його боротьбі з самотністю та бездіяльністю. За ними з'явився альбом з ескізами — Авакум давно вже не малював по пам'яті. Потім йому спало на думку дізнатись дещо про мешканців його вулиці, дізнатися, не стежачи за ними, не послуговуючись готовим досьє і навіть не відвідуючи квартальних зборів, що йому також було заборонено. Ось скільки речей прислужилося б Авакумові, щоб він міг розважитися. А йому вже почало здаватися, що його глибоко затягла трясовина, що він вгруз у її твані по самі плечі і що суха й тверда земля безнадійно далека і недосяжна...