— Ну що, хлопче, — з удаваною бадьорістю почав він, чим одразу викликав підозру Зігмунда, — я задовольнив твоє прохання; ти не хропів уночі, адже так?
Зігмунд відклав «Блондинку», чиє хотіння або нехотіння не мало тепер ніякого значення.
— Я не хропів, але і не спав також.
— І тобі зовсім не хочеться спати?
— Анітрохи. Я просто нічого не розумію. Дядько Хаїм переможно глянув на Ірму.
— Ти, Зігмунде, увійшов в історію і став першою людиною, яка може не спати.
Зігмунд вислухав це повідомлення здивовано; спочатку до нього не дійшло, що він став піддослідною морською свинкою.
— Я знаю, — провадив Гаррі Первіс, — що багатьох з вас зацікавили б подробиці відкриття дядька Хаїма з наукової точки зору. Однак мені про них нічого не відомо, а навіть якби я знав, то не став би втомлювати вас зайвими деталями. Хотів би лише відзначити, що в цій події немає нічого незвичайного, хоч із виразу ваших облич я бачу, що дехто настроєний досить скептично. Зрештою, сон — надзвичайно змінний фактор. Візьміть Едісона, який спав дві-три години на добу до кінця життя. Якщо людина не може жити без сну, то деякі тварини можуть; отже сон не є основою життєдіяльності.
— Які саме тварини можуть обходитись без сну? — спитав хтось більш зацікавлено, аніж недовірливо.
— Ну, скажімо, е-е-е, глибоководні риби, що живуть поза межами континентального шельфу. Якщо вони заснуть, їх одразу з'їдять інші риби, або вони втратять рівновагу і опустяться на дно. Отож і доводиться їм не спати все життя. — (Між іншим, я й досі намагаюся з'ясувати, чи правильне це твердження Гаррі. Поки що мені не вдалося спіймати його на науково не підтвердженому факті, хоча раз чи двічі я висловлював сумнів відносно достовірності його тверджень. Однак, повернімося знов до дядька Хаїма.) — Минув певний час, — провадив Гаррі,— перш ніж Зігмунд збагнув, що з ним сталось. Але зрозуміти суть проблеми Зігмунду заважав захоплений коментар дядька, який розписував неймовірні можливості, що відкриваються тепер перед племінником, коли той звільнився від тиранії сну. Та все ж Зігмунд поставив-таки питання, що мучило його, а саме: «Як довго воно триватиме, це безсоння?»
Професор та Ірма переглянулися, дядько Хаїм нервово відкашлявся:
— Важко сказати напевне. Це явище потребує дослідження. Цілком вірогідно, воно може стати постійним.
— Ви маєте на увазі, що я більше ніколи не зможу спати?
— Не не зможеш, а скоріше не хотітимеш. Втім, якщо це так сильно турбує тебе, я, мабуть, щось придумаю аби усе було так, як і раніше. Однак це коштуватиме чималих грошей.
Зігмунд заспішив додому, пообіцявши професорові постійно тримати його у курсі справ. Мозок Зігмунда був надто збуджений, але він хотів якомога швидше переконати дружину, що більше ніколи не хропітиме, їхня зустріч була напрочуд зворушливою, і молода дружина охоче повірила чоловікові. Та на світанку наступного дня Зігмунду дуже нудно лежалось у ліжку. Не маючи змоги перекинутись хоча б словом із кимось, він прокрався навшпиньки геть з кімнати від сплячої дружини. Вперше на Зігмунда почала давити безвихідь його ситуації. Постало питання: як убити ті додаткових вісім годин на добу, які звалилися на нього, наче небажаний подарунок?
У вас може виникнути думка, що до Зігмунда прийшла чудова, просто унікальна нагода вести повноцінніше життя, прилучаючись до культури і знань, в чому у нас усіх є потреба, був би тільки вільний час. Він міг би прочитати всіх класиків, яких не читала переважна більшість людей, або вивчати мистецтво, музику, філософію, і з головою поринути у світ найвитонченіших цінностей, створених інтелектом людини. Багато хто з вас, мабуть, заздрить йому.
Однак із Зігмундом нічого цього не сталось. Справа в тому, що навіть найвищий інтелект потребує певного розслаблення і не може цілком віддати себе серйозним справам. Справді, Зігмунд більше не мав потреби у сні, однак він прагнув чимось заповнити ці довгі, пусті години нічної темряви.
Він скоро зрозумів, що наша цивілізація дуже мало пристосована для тих, хто не може спати. Певно, краще було б жити у Парижі або Нью-Йорку, а в Лондоні практично усі заклади зачиняються об одинадцятій вечора, за винятком кількох кафе, які відчинено до півночі, а до першої години ночі працюють лише… втім, чим менше говорити про ті заклади, які продовжують роботу, тим краще.
Спочатку, коли стояла хороша погода, Зігмунд подовгу гуляв, та після кількох зустрічей з підозріливими і недовірливими полісменами, облишив це заняття. Тоді він почав об'їжджати Лондон з кінця в кінець на автомашині, відшукуючи такі місця, про існування яких навіть не здогадувався. Скоро Зігмунд завів шапкові знайомства з багатьма нічними сторожами, носильниками з Ковент-Гардена, молочниками, а також з журналістами і друкарями з Фліт-стріт, яким доводиться працювати, коли усі сплять. Але оскільки Зігмунд не належав до тієї категорії людей, які кровно зацікавлені в контактах із собі подібними, це заняття скоро набридло йому, і він змушений був покластись на власні обмежені можливості.
Дружина, як цього слід було чекати, не дуже зраділа, дізнавшись про нічні прогулянки чоловіка. Він чесно розповів їй усе, і вона змушена була прийняти це на віру. Однак склалося враження, що їй більше потрібен чоловік, який хропе, але ночує дома, ніж той, що крадькома тікає серед ночі і не завжди встигає повернутись до сніданку.
Така позиція дружини дуже розчарувала Зігмунда. Він уже витратив немало грошей і повинен витратити не менше (про що постійно нагадувала Речел), а також ішов на значний ризик, щоб позбутись своєї вади. А чи була вона вдячна йому? Анітрохи. Вона лише вимагала докладно звітувати, де і як він проводив час уночі. Таке ставлення до нього було надто несправедливим і говорило про відсутність довіри.
Помалу сімейна таємниця вийшла за межі вузького кола посвячених, хоча Снорінгам (які, до речі, являли собою дуже згуртований клан) вдалося припинити процес розповсюдження чуток.
Дядько Лоренц, торговець діамантами, запропонував, щоб Зігмунд узяв іще одну роботу, адже шкода марнувати стільки додаткового робочого часу. Дядько склав список робіт, які однаково легко можна виконувати вдень і вночі, але Зігмунд щиросердно подякував, зауваживши, що не бачить ніякого резону сплачувати подвійний прибутковий податок.
Наприкінці шостого тижня цілодобового безсоння Зігмунд «зламався». Він не міг більше читати книжки, ходити по нічних клубах і слухати платівки. Та незвичайна властивість, за яку багато легковажних чоловіків віддали б свої статки, стала нестерпним тягарем для Зігмунда, і йому не залишалось нічого іншого, як знову звернутись до дядька Хаїма.
Професор чекав на племінника, і тому відпала необхідність пригрожувати судовим переслідуванням, апелювати до почуття родинної солідарності чи натякати на можливість розриву контракту.
— Гаразд, гаразд, — невдоволено пробурчав вчений. — Безглуздо метати бісер перед свиньми. Я був певен, що рано чи пізно ти зажадаєш вилікувати тебе від безсоння. Оскільки я щедра людина, це обійдеться тобі лише у п'ятдесят гіней. Але якщо ти хропітимеш іще дужче, ніж раніше, прошу мене не звинувачувати.
— Я ризикну, — сказав Зігмунд, у якого тоді стосунки з Речел погіршились настільки, що вони спали окремо.
Він відвернувся, коли професорова асистентка (цього разу не Ірма, а незграбна брюнетка) наповнювала величезний шприц останньою новинкою дядька Хаїма. Не встигла вона ввести половину вмісту шприца, як Зігмунда звалив сон.
Дядько Хаїм уперше розгубився не на жарт: «Хто міг подумати, що воно подіє так швидко. Що ж, треба перенести його у ліжко, не лежати ж йому посеред лабораторії».
Наступного ранку Зігмунд усе ще міцно спав і ніяк не реагував на стимулятори, що вводились йому. У нього не було ніяких ознак дихання, і він справляв враження людини, яка перебуває у стані гіпнотичного сну, чим викликав дедалі більше занепокоєння професора.
Втім, тривожився він не довго. Через кілька годин роздратована морська свинка куснула його за палець; почалося зараження крові, і редактор журналу «Нейчур» ледве встиг вмістити некролог у номер, що йшов до друку.