Юрій Клен
СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ
Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, вже й січень 1919-го. Гетьманські війська вже покинули були Київ, ще обсаджений німцями. Я повернувся на Україну, маючи за собою 4 роки вигнання на Арханґельщині. Чотири роки відірваносте від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів, дрімливих лісів ялинових з білими літніми ночами і довгими зимовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва.
Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господарського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університетським колегою, який не пізнав мене в першу мить, коли я окликнув його, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сінному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й старанно збираної бібліотеки.
У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника віршу. Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного «неоклясицизмом», треба, мабуть, тут шукати. У поетів тих був звичай «ґутенбержити», цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі «ґутенберження» були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору.
Якубського Зеров схарактеризував був в одному з тих ранніх віршів під іменем Аристарха:
В столиці світовій, на торжищі ідей,
в музеях, портиках і в затінку алей,
олександрійських муз нащадки і послідки,
вони роїлися, поети і піїтки.
Ловили темний крок літературних мод,
сплітали для владик вінки нікчемних од
і сперечалися — мирились і змагались.
І був один куток, де їх невтомний галас
безсило замовкав: самотній кабінет,
де мудрий Аристарх, філолог і естет,
для нових поколінь, на глум зухвалій моді
заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.
Дуже влучно схоплено тут характеристичну рису невеликого гуртка вчених і поетів того часу: працювати, так мовити, «про запас», для тих, що колись оцінять ту працю і зрозуміють, а не для сучасного споживача тої макулятури, якої вимагав час.
Цей кабінет «Аристарха» зображений є і в одному російському вірші Мик. Зерова, де згадується господиня, пані Таранда, і натякається на строгі написи, де проситься не плювати на сходах:
Там Фет, и нежный Блок, и чинные «куранты»
забвенье злых тревог и радость в сердце льют.
И светел, и богат блистательный уют
под покровительством предстательной Таранды.
По строгим лестницам, где на пол не плюют,
мы всходим медленно — Зелинские и Канты.
Приносим «студные» в почтенных папках «канты»,
сложенные во тьме мечтательных кают.
Про звичай «ґутенбержити» і про те, як це робилося, свідчить ще один російський вірш Зерова, присвячений Якутському:
Какая радость, вы поймете —
нежданно светлый дар приять
в чудесном, твердом переплете
благоуханную тетрадь.
Нет места злому равнодушью,
когда, в услуге щедр и бегл,
всю ночь ножом и черной тушью
над ней работал белый негр.
Мой долг, и в этом нет сомненья:
камен ленивых истомя,
на два богатых приношенья
ответить скудными тремя.
Так вот примите книгу эту,
мой эпиерийский главковерх:
ее дарит поэт поэту
и Гутенбергу Гутенберг.
В 1920 році, коли Рильський мріяв про «синю далечінь», про Шампань і «співучий Лянґедок», про венецькі води, мармур сходів і колон, про ажурові будинки, де кожний камінь є вічним слідом безсмертних літ, і протиставляв цьому бруд, самогон і непривабливу дійсність, Зеров написав свого жартівливого вірша, до якого взяв мотто з Тютчева: