«Блажен, кто посетил сей мир
В его минуты роковые».
Як хочу я щасливих днів,
філістерства і супокою,
квіток, і страви, і огнів,
й візитного нового строю.
Оскома в мене (je m'en fiche)
від многомовних цих афіш,
червоних зір і жовтих краґів,
від реформаторів і магів.
Блажен, хто рокові часи
не відчував на власній шкурі,
хто бачив явища понурі
в аспекті втіхи і краси, —
знав революцію з фасаду,
не відав трусу, ані гладу.
Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич, директор соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. Умови були привабливі. В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузку), воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні.
Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступному уривку в поемі «Попіл імперій»:
Ночами стій в черзі по хліб.
У місті не тече вода по трубах,
не мився ти вже десять діб,
і не тріщать дрова в холодних трубах.
Будь сам собі кравець і швець.
Нема електрики — здобудеш лою:
Маленький світить каганець
у неопаленім твоїм покої.
Попробуй вірша настрочить
чорнилом, що в чорнильниці замерзло,
і тнів у нього перелить.
На шмаття душу біс тобі розтерзав.
Щодня міняєш на харчі
десь на Євбазі рушники й обруси.
Коли ж подзвонять уночі,
то сподівайся — щонайменше — трусу.
До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася, а Баришівка натомість пропонувала «пайок»: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. Після Києва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще «не розкуркулені» чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла.
До тої Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві вдалося залучити туди й Зерова. Я чомусь уявляв собі людину худорляву, високого росту, і був здивований, побачивши щось цілком протилежне: людину низького росту, в окулярах, з зіпсованими зубами.
Баришівське громадянство запропонувало нам читати в клюбі цикли лекцій з української історії, літератури і культури. Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених «культурників». Пам'ятаю, як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдота. В дискусіях, в яких він потім виступав у Києві, він клав супротивників на обидві лопатки, — нічого не лишалося від них, ані пір'ячка.
Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам'ятаю «На щитах Татр» Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як «Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мідь»! Або чи ж можна сказати «Увяданья золотом охвачений», коли само напрошується «охваченим»? Я намагався довести оригінальність і яскравість досить ризикованого образу:
і шепчет про кусти нєпрахадімих рощ,
где пляшет, сняв парти,