Генерал Мирон Тарнавський
"Спогади"
Буйні літа
Я родився у Барилові, селі Радехівського повіту 29 серпня 1869 р. Мій батько був у ньому довгі літа священиком, тут і помер. Тут-таки вперше довелося мені дізнатися про істнування ріжних нецікавих речей як абетка чи табличка множення, що для них під погрозою батькових зісунених суворо брів чи маминих докірливих слів треба було покинути превеселі забави, що виповнювали вщерть безтурботні досі дні непосидющого шибайголови. Учителем моїм був батько старшини УСС арт. Ю. Буцманюка. Довгою струйкою поплили дні, так добре нам усім знані, що їх донині згадуємо тоді, коли тверде життя загляне нам глибоко у вічі…
Помилкою буде думати, що шкільний ригор чи приємність зватися школярем бодай на крихітку послабили в мене потяг до невинних авантюр або вишуканих псот, що страшно гіршили моїх батьків, а у мене зараз-таки по доконанні й будили щирий жаль та глибоке каяття. Якась зла сила й далі штовхала мене поза лекціями в школі та в хаті псотити, скільки влізе.
Сховала десь мама черевики, щоби вдержати мене зимою в хаті? — На це була проста рада. — Я вибіг босоніж прямісінько на лід, де ковзалися гурмою мої товариші. Що другого дня у мене з'явилася сильна гарячка, а далі запалення легенів, це дрібниця, бо ж кілька днів згодом я прив'язував великому нашому котюзі до хвоста надутий міхур та пускав у кухні між горшки. Ой, тож-то була втіха, коли божевільний під страху кіт стрибав, як навіжений, по мисках, глечиках, перекидав усе горі дном. Міхур за кожним рухом переляканого звіряти за ним підстрибував, голосно шелестів, грізно гуркотів, що збільшувало його переляк та сумну картину знищення на миснику, на столі, по цілій кухні.
Якщо комусь захочеться вже в моїх молодечих літах дошукуватись войовничої жилки, то будь ласка… Привіз ото мій старший брат чудового пістоля, що ним стрілилось шротом горобців. Склалося так, що пістоль був набитий. Брата не було в хаті. Пістоль опинився в моїх руках. Як би тут забавитись? Недовго думаючи, метнувся до кухні. Тут служниця мила посуду. Я глянув на неї грізно та перестеріг, що застрілю її. Коли моя погроза не зробила сподіваного вражіння на дівчині, я прицілився їй в обличча та для більшого ефекту потягнув за язичок, щоби «тріснуло». «Тріснуло» добре, бо зчинився несподіваний гук, клуб диму, а далі дикий вереск поціленої дівчини. Вона похитнулася та зісунулася прямо до цебрика з помиями… Довгу хвилину я з укопаними у землю ногами глядів на цю жахливу картину. Убив — мигнуло в тямці. В кімнаті почулася метушня чиїхось кроків. Мої ноги відірвались від землі і — поминай як звали! Я досі не вмію ніяк пригадати собі, яким чином опинився я геть на верху оборога. Відсіль до вечера стежив за кожним відгомоном, що йшов з хати. Аж зовсім пізно, під ніч намовила мене сестра злізти, запевнюючи, що склалася невелика біда, бо шріт вгряз неглибоко під шкуру, на чолі. Мама вже його виколупала, а очі цілі й здорові.
Це був мій перший стріл у людину. Колись по літах було тих стрілів більше…
Найбільшою моєю приємністю було потайки витягнути зі стайні коня та дралувати на ньому ген-ген полями. Дивуюся, що по стільки пригодах з Карими, Гнідими чи Красими нині цілі у мене руки й ноги. Але ж і розкіш то неабияка, коли в усі свистить вітер, а з-під ніг, як навіжені, тікають межі, лани, поля.
Не раз, користуючись неувагою домашніх, з викраденою у батька рушницею, більшою від мене на долоню, брів у поле, де приділявся на дичину. Ясно, що рушниця не завжди хотіла вистрілити, а ще тоді, коли була ненабита. Та все ж таки випади на «лови» були часті без огляду на ріжні неприємні наслідки. Пригоди я любив над усе. Бо ж не підходило мені, хлопчиськові, гратися ляльками та в хованку з дівчатками.
Побіч тих налогових розривок істнували сезонові, змінні, що чергувалися в міру потреби та знудження попередніми. Істнували своєрідні спорти, в яких я був досить вигадливий та дотепний.
Наприклад, раз літом я встановив між товаришами моду на перегони верхи коровами по річці (відомо, корова куди краще пливає від коня), при чому шагуни чіплялися коров'ячих хвостів і так змагалися на швидкість.
Зимою я виводив наших собак далеко за село, сідав у запряжені ними санчата й, гукнувши здорово, гнав щодуху домів. Вкінці був ще інший рід забав, роботи інжинірсько-конструкторські. Весною будував верткі млинці та дотепні вітрячки, що під вітер так швиденько крутили крильцями, що лиш муку мели. До речі, ще й нині збирає іноді охота погратися. Часом нуда у хаті, хоч гинь. Перед очима воскресають, як живі, примарні події недавніх днів, а десь за вікном нітер гуде, аж віконницями торгає. Покласти б вітряка думається — от би муки накрутив!.. — не даром кажуть, що залюбки іноді тікаєш гадками у літа, коли під носом ще мокро бувало.