Я вискочив з окопу, підшукав собі мале підвищення, притулив до очей скла та почав нишпорити ними під верху аж до узлісся — ану ж чого доброго…
Знагла на горі клацнув один постріл… другий. Десь над вухом гостро дзвикнула куля. Потім пмовкло. За хвилину клацнуло знову, і мене вхватив наглий біль.
Щось, наче розпечена, довга голка прошила мої бодра, лишаючи по собі таке нестерпне почуття, що не було змоги розняти змертвілого рота, щоби скрикнути.
— Я ранений, — шибнула вмить думка. Я стояв далі, розбираючи на склади це нескладне слово. Стояв рівно, як і перше, заки почув діймаючий біль.
— Але де? — виповзло не менше важливе питання. — І як?..
Може, те, що клацнуло, було гарматнім пострілом, і мені стрільно відсмикнуло цілу ногу?!. — Вдаватися у міркування, чи вірна моя гіпотеза, якось таки не було охоти. Мене огорнула жадоба руками провірити цілість моїх ніг. Я спровола розхилив поли плаща, спровола нагнувся і, в гадці приготовлюючись на найгірше, провів долонями від бедер донизу руками.
Ні, ноги, незаперечно, були цілі. Були на свому місці, і нічого їм не хибувало. В дальшому обслідувати себе не прийшлося.
Десь від чубка голови по вухах, носі, бороді плила вільно хвиля зимна-презимна. А з бедер шнурками до чобіт спливали якісь скоботливі струйки та переймали долішню частину тіла гаряччю.
Від тих дивних змін, що доконувалися десь у мені, ставало мені з кожною хвилиною якось лекше й лекше. На очі налітала сонливість, біль німів, ціле тіло ставало етерично легке. Так хотілося тривати якнайдовше. — Навіть за ціну життя.
Я спохитнувся.
Дальші події пішли швидкою ходою. Хтось спохватив мене ззаду попідруч, хтось швидко потягнув до окопу. Я благаюче прохав моїх ратувальників зіставити мене моїй долі, але ж бо ні.
Спершу мене в окопах роздягли, щоби надибати місце зранення. Далеко за ним шукати не треба було. Кров водограєм заструмувала з пробитих уд.
Куля пройшла наскіс підчерев'ям, просверлила м'язи одної і другої ноги й, як на глум, не маючи вже розгонової сили, спокійно спочила у складанках штанів (кулю цю маю й досі. Вістря її сильно скривлене — мабуть, загнулося на кості). Мені наложили спішну перев'язку, щоб тільки спинити витік крови, і…
… І почалася складна історія пораненого, яких тисячами тямлять ці часи.
Пригадую собі дальше, як, не даючи видихатися по перев'язці, робленій важкими, невправними руками, поволікли мене до найближчої «першої помочі». Дорога туди ніколи не вийде мені з пам'яті.
Хильцем (москаль знову почав з гори пальбу) волікли мене якісь добряги, схвативши за обшивку, по ямах, бороздах, каменюках. Часом, коли вже надто скупчився коло нас вогонь, вони мною важко кидали, то, знову пошпортавшись, звалювалися на мене купою.
Не знаю, яких тоді довелося вжити слів, гарячої молитви до моїх добродіїв, щоби кинули мене врешті геть і самі пішли до чорта пухлого… — Не солодко приходилося боронувати простреленими ногами поорані поля. Але спасителі були глухі на мої мольби… Вони совісно дотягнули мене до якоїсь стодоли, що в ній і довкруги неї було поверх сотні таких, як я, а то й куди гірше поранених.
Всіх обслугував тільки один лікар, тому немало було таких, що для вигоди пішли дожидати своєї черги на нескору перев'язку під небесні врата. Немалим дивом було й те, що лікарські заходи доконувалося в стодолі… без світла (а був надворі темний вечер) з огляду на недалекість ворога. Справді, не доводилося до цієї пори ніколи чувати, щоби найшовся такий чудодій, що вмів би сліпма перев'язувати важкі рани.
Тут не тільки обв'язувалося, але й робилося операції… Мабуть, щасливій зірці завдячую обставину, що лікар-чудодій був моїм знайомим. Тому з протекції моя перев'язка відбувалася при світлі… сірників, палених один за одним під покривалом з кількох плащів.
З черги прийшов дальший етап долі раненого.
Рахунковий підстаршина Волод. Пітушевський, мій далекий свояк, чудом винайшов якусь однокінку, на яку поклав мене, щоби завезти до місця трохи дбайливішого лікування, як у пам'ятній стодолі.
Далі то вже чуда покінчилися. Хіба ще те можна чудом назвати, що взагалі я вийшов з цієї притичини живий.
Поклали мене на фірчину боком, а сусідом приставили якогось раненого четаря. А тому, що наші зранення припадали на протилежні боки, приклали нас до себе плечима.
— А то, братіку, неабиякі ми патріоти, — кажу до принагідного товариша, — хтось третій в нашій позиції міг би вбачати живого австрійського двоголового вірла.