Але мій дотеп не розсмішив четаря. За цілу відповідь вийшов з його затиснених зубів протяжний стогін, що його вимушувало кляте труське, однокінне доробало.
Отак ми попали до Перемишля. Тут панувала невимовна метушня. Вулицями вганяли випхані людьми авта, пішоходами бігали люди зі застрашеними видами, з неладом думок, що чинили їх крок, їх рухи суєтливістю і наполоханої комахи. І тим більше зростало загальне збентеження й паніка, чим більше зростали гомони гарматньої пальби зі сторони фронту. А гомони зростали з дня на день, з години на годину.
Тим часом ми даремне вичікували лікарської помочі. Не кажу догляду чи лікування, але бодай примітивної перев'язки.
Кінчився другий день нашого побуту в Перемишлі. Під старою перев'язкою пекло, свербіло.
На думку приходили ріжні міркування про гангрену, зараження крові. Під бандажем чулося притаєну небезпеку, що одної години могла увійти у кров та розвести по цілому тілі трійло з розпаду клітин. При тому відчувалося цілу безнадійність ситуації, власну незарадність супроти марева смерті.
Ні, рішуче вмирати в таких обставинах річ куди невесела.
Наприкінці другого дня прокинулася в нас приспана підприємчивість. Чи ж будемо отак ждати помочі з неба, коли рани під бандажами гниють і починають заносити трупом? Ми рішили за всяку ціну дістатися на залізничий двірець, щоби сісти на поїзд та їхати кудись за лікарською помічю, за свіжими бандажами, за надією на життя.
Але як до вимріяного двірця добитися? Від місця, де ми находилися, було туди бодай один кільометер… А дістати авто, дорожку чи хоча би тачки в тих умовинах неможливе. Що ж тоді нам оставало, як не пробувати дістатися туди власними силами?
Так ми й зробили. Певно, що незабавний був то вид, як двох покалічених, зарослих, брудних обшарпанців воліклося повзьма, то рачки пішоходами (оба ж ми кроком ступити не могли). Був це, певно, сумний, трагічний вид, що міг порушити дуже тверде серце. Але, на щастя, ми нікому своїм виглядом не попсували настроїв. Нікого не зворушували наші обличчя, що на них малювалися одночасно і біль, втома, спрага, голод і, врешті, зоольогічна жадоба: жити… жити…
Ніхто в наш бік не дивився… Якщо й упало на нас чиєсь око, то вмент відривалося, якби побачило на пішоході покинену станіольку від шоколяди. — Люди божеволіли зі страху, бо всюди і відусіль чулося одне: москалі йдуть…
Ці два слова замикали у собі усі страшні легенди про їх нечуване варварство, трохи не людоїдство. Усі страшні історії, нашіптувані з вуха до вуха, подавані з уст до уст.
Військовість не менше нагадувала муху в окропі. Кому ж тоді було думати про дві повзаючі порохами істоти, коли кожний думав про себе?
…Врешті ми вже на двірці. За нами стояв один, гм, кажім, пройдений кільометер. Перед нами рейки, забиті валкою коло валки, виповнені вщерть раненими, здоровими військовими, цивільними, старцями й немовлятами.
Ах, я й забув, розказуючи про чуда, згадати про ще одне: ми найшли у цій саламасі місце у вагоні.
Місце? — Ні, клаптик місця. Такий клаптик, на якому можна сісти, підобгавши під саму бороду коліна. А довкруги на таких самих клаптиках сиділи подібні до нас недобитки.
Хто нагромадив сюди тих півтрупів і пощо — не збагну. Усі вони були так же, як і ми, поверховно, наприхапці перев'язані. І від усіх однако несло духом гниючої рани.
Заки ще поїзд рухнув, наповзло таких бідолах стільки, що весь вагон включно з коридором і виходком був до тої міри набитий, що годі було на свому клаптику місця ворухнутися, не кажу з потребою вийти на сторону чи що там…
Поїзд рухнув. Хтось сказав, що їдемо в напрямі Будапешту. Але для всіх було це байдуже. Чи ж не все одно, куди їхати?
Були тут такі, що їх вже нічого не цікавило. Вони корчилися в передосмертних судорогах, товкли безпритомно кулаками по плечах і головах своїх сусідів, стогнали тоненьким, грубим та хрипливим голосом під ритмічний гамір коліс, що вистукували їм монотонні, заупокійні мельодії.
Більше притомні і життєздатні благали хоч краплинку води на спечені гарячкою уста. Інші прохали вивести їх на сторону… Але хто ж міг уволити їхнє прохання? Кожному однаково хотілося пити і хто там міг рухнутися в тій тісноті, щоби потребуючих відвести для потреби. Тому мольби за краплиною води протягалися в довгі години, а потребуючі робили під себе.
Не було кому навіть відчинити вікон. Воздух, нагрітий десятками розпечених тіл і занечищений смородом ран і виділин, каменюкою придушував груди.
Плили довгі години. Мені ставало все більше й більше млісно. Хвилями я западав у півсон. Рана нила до нестями. Від цього я прокидався, щоби півпритомними очима обкинути незмінну картину, що своєю примарністю збільшувала фізичні страждання.