Під своїм розхрістаним одягом я бачив, як з-під пов'язки виповзують на тіло сині, зелені, жовті коліри розкладу та затроєння. Мене кидало заєдно в жар, то знову переймало ледяним холодом. Видавалося, що приходить вже край, що вмираю, і ось за хвилину прийдеться збільшити число цих знерухомілих тіл, що їм не хотілося вже ні пити, ні йти на потребу…
Так за чотири дні заїхали ми до Будапешту. Тут розділили мене з товаришем четарем. Я прийшов до свідомости тоді, коли війнуло свіжим воздухом.
На двірці стояла велитенська товпа, що вітала та вигуками співчувала з пораненими героями. Мою «героїчну» особу підхопили чиїсь дужі руки й понесли до автокаритки. За хвилину я опинився в купальні просторого жидівського шпиталю, де роздягненого увіпхнули у ванну, повну прозорої літної водиці. І ще за хвилину зодягненого в чистенький шпитальний халат поклали в запашну чистеньку постелю, нагодували кавою і булкою з маслом і полишили собі. Я пірнув у рівний глибокий сон.
Спав дуже довго. Найменше добу. Але зате прокинувся, почуваючи себе знаменито.
Другого дня почувався настільки добре, що наказав чурі одягнути себе.
Але я перецінив свої сили. По дорозі до вікна почорніло в очах, і чура мусів мене відвести назад до ліжка.
Третього дня зраня я повторив свою спробу і, бажаючи вийти надвір, зайшов уже до сходів, що вели на подвір'я. Тут намагався якнайдовше ходити по змозі рівно. П'ятого дня я шкандибав по місті, пристаючи щокілька кроків, щоби зібрати сили до дальших десяти метрів. У своїх виправах мені просвічувала одна лиш думка: якнайбільше ходити, щоби не допустити до зросту м'язів. Як то вже не ломали наді мною руки сестри шпитальні, як відраджували таких проходів, я був непереконаний.
Півтора місяця я отак лазив вулицями Будапешту, аж, до краю знуджений безділлям, заявив шпитальній обслузі, що без огляду на їхні погляди на ту справу й побажання я нині, саме нині забираюся відсіль геть і не вдержить мене тут ніяка сила.
Сказано — зроблено. По словних сутичках зі шпитальним персоналом і його фаховими запевненнями, що не смію рушитися не то зі шпиталю, але з ліжка, я подався до двірця. Другого дня був уже в Юденбургу, в кадрі.
Тут військові лікарі приписали мені тритижневий побут у Бадені на лікувальних купілях. До Бадену виїхав я того таки дня.
Баден. Небо по пеклі фронту з чистилищем у Будапешті. Тут я скоренько найшов собі компанію виздоровців, що перейшли усі перипетії, що й мені їх довелося перебути. Була це громадка невелика, але чесна. Ніколи я піяком не був і ніколи не розкошувався Бакховим хмелем. Ні перед тим, ні по тім. Та тут… але не хочу попереджувати подій.
По приїзді до Бадену я зголосився до тамошнього військового шпиталю, що його командантом був полковник генерального штабу. В шпиталі був заведений строгий порядок і військова дисципліна. Навіть старшин, що чимось незначним прошкробались, ставлено тут до звіту. Це, зрозуміло, не було конче всмак багатьом виздоровцям, що вспіли під фронтовим гураганним вогнем набрати трохи іншого погляду на військову дисципліну, як місцеві мальовані старшини-цуцики, що чванькувато пишалися одностроєм. Ті, що вже перейшли вогневий хрест і перейшли сюди лікуватись, хотіли вже зовсім чутися, як під Божою полою, по всіх невигодах фронтового життя в затиші запілля. Тому дуже нерадо піддавалися шпитальному ригорові, що змушував їх вставати, їсти і лягати в означеній правильником годині. На тому тлі приходило частенько до галабурд між виздоровцями і командантом шпиталя.
Зараз по моїм приїзді втягнуло мене кілька старшин у свій веселий гурток, що поклав собі за основне завдання, скільки влізе, пити, пізно вертатися з міста до шпиталю, заєдно мати на «пеньку» з жидком-майором.
Коли вже часом надосолило заєдно відгризатися від шпитальних властей, ми без нічийого відома виходили до міста, там просиджували з фляшкою вина (не одною, очевидно) далеко поза північ, а потім знову ж непомітно верталися до своїх саль, купивши дрібною монетою у стійки на брамі мовчанку. Але командант на наших штучках скоренько спохватився.
Щоби зловити нас на горячому вчинку, він ставляв по нашому виході попід двері до саль всяку дискретну посуду, поскладану одну на другу, так що напотемки «під газом» годі було виминути перешкоду. На страшенний бренькіт, що йшов від такого потрученого сигналу, вибігав зі своєї кімнати і з годинником у руці та злорадною посмішкою на губах «гостинно» приймав «дорогих гостей». Ранком був звіт.