Раз при такому звіті мій товариш по фляшці запитав лікаря-отамана:
— А ти ж був на фронті, що так оце гороїжишся?
Три тижні, немов у Бога за дверима, проминули, як батогом тріс. Кликали обов'язки.
З Бадену виїхав я назад до Юденбургу. Тут дали мені до вишколу один курінь, що по деякому часі (9 травня) виїхав зі мною на фронт.
12 травня ми вже були під вогнем ворога у Славьку. Відсіль москалі робили відворот на Тухлю в напрямі на Болехів — Галич. Впродовж наступу з нашого боку йшли заєдно перестрілки, що завжди нам давали перевагу.
Під Галичем ми перейшли Дністер і посувались в напрямі Завалова на Семиківці до Стрипи.
Стріча з У. С. С
В Завалові я вперше стрінувся з У. С. С.
Вправді ще перед тим довелося читати в часописах про Український Легіон, але коли маю бути щирий, ніколи не думав я, що це справді серіозне військо. — От штучка Австрії, подумана на те, щоби мати пропагандивний матеріял посеред мас Великої України, коли доведеться переступити Збруч. Але вже в Болехові, на підставі різних оповідань, пришилося мені трохи змінити думку про українську формацію. Все-таки не було змоги, навіть при ближчому зіткненні з У. С. С. у Завалові, краще придивитися їм та фахово оцінити їх боєздатність.
Тямлю лише, що приглянувся я тоді зблизька нашим лєгіоністкам.
— Бідні дівчата! Сиділо би то в хаті, не сіпалося (думав я тоді). Таж ні кріс, ні наплечник — речі не подумані на жіночі ніжні раменця. Що вже казати про всі невигоди маршу, бігу, нічлігів… І пощо то тільки завзяття і посвяти, коли тут йде про такі далекі справи для наших національних інтересів!
Повторяю, що це були мої тодішні міркування, що їх я потім основно змінив.
Одної ночі, саме тоді, коли на нашому правому крилі йшли бої над Золотою Липою, в якій значно потерпіли й У. С. С, невдалеки боєвої лінії, під якимось придорожним хрестом я познайомився з Вітовським.
Ніч була літна, тепла. Здалеку доходила метушня бою: поодинокі постріли, тріскіт скорострілів, крики. Коло нас була відносно тиша.
Нічна, приспана природа, запах вогкої розпареної за дня гарячим сонцем землі всуміш з відгомонами недалекого бою створювали несамовитий настрій. Ми з Вітовським довго сиділи, мовчки прислухуючися цим жукам та снуючи думку за думкою. Потім нав'язалася між нами розмова, в якій я ближче пізнав цього милого старшину.
Вітовський був чоловік наскрізь ідейний, запальний. Вже з тону його бесіди можна було пізнати людину, яка про себе мало думає, лише підпорядковує свої думки, амбіції та особисті інтереси якійсь вищій ідеї. Наша балачка тривала до самого світанку. Вранці ми розпращалися.
Мої очі з приємністю проводили його гожу мужеську стать, що бадьорим, військовим кроком зникала в ранній імлі.
Донині залишилася в тямці темна ніч, проведена на куренні папіросок і розмові з Дмитром Вітовським.
Від того дня доводилось частіш приглядатися У. С. С. Була вже осінь, дощі, болото. Найближче до нас стояв відділ Дідушка. З ним самим я познайомився, добре пам'ятаю, під копицею гречки, що хоронила нас від вітру та слоти. Ми розмовляли, заїдаючи з апетитом часник. Їсти часник у цьому часі було в моді. Їли його всі, навіть ті, що колись на саму згадку часникового духу кривили носом. А їли тому, що військові страви були здебільша дуже безвиразні у смаку і мляві до тої міри, що хто допав цього «неблагородного і вульгарного коріння», періщив його за одним махом по дві головки, закусуючи «комісняком»…
Не найкраще виніс я вражіння від розмови з Дідушком. Він видався мені людиною зарозумілою, чванькувато-самопевною, притому чималим хитруном. У його хитреньких, метких очках я вичитав багато з того, що потім він доказав своїми вчинками. Але вояк був добрий. Цього йому відмовити не можна. Колись по роках я мав нагоду пригадати Дідушкові пам'ятну розмову зі смачним часником під копицею гречки. Але це було в інших, куди інших обставинах.
В короткому часі я пізнав більше старшин У. С. С, людей симпатичних та ідейних. Між ними М. Галущинського, що був зв'язковим між українською формацією і військовою австрійською владою. На його плечах лежав великий тягар відповідальности та преріжних обов'язків. З уряду мусів він встрявати у безліч конфліктів та неприємних історій, що виникали поміж У. С. С. і Корпусною Командою. Треба признати, що він немало прислужився Українському Легіонові завдяки свому тактові. Зате не можу райдужними красками змалювати постаті Гр. Коссака, що в тому часі був командантом У. С. С, і мушу признатися, він ніяк не припав мені до вподоби. Це, очевидно, моя особиста антипатія, що рішуче не може вменшити його вартости.