Фронт перенісся над Стрипу. Тут зладжено постійні окопи з очевидним наміром на довшу задержку. Москалі докладали великих зусиль, щоби викинути нас зі становищ. Вони часто робили несподівані випади, в яких тратили багато вояцтва, зовсім безуспішно. Або засипували нас барабанним вогнем, що тривав часом і по три дні.
У. С. С. понесли тоді значні втрати. Пригадую собі геройську поставу нашого Легіону при однім з таких випадів ворога. Безнадійне положення, що витворилося на тому відтинку й грозило прорванням фронту, врятували У. С. С. своїм завзяттям і безприкладною відвагою.
Було це під Семиківцями над Стрипою. Москалі значною силою відкинули мадярську частину, що кинулася у паніці до втечі. Відворот сумежних частин потягнув за собою і мою частину. Вона поквапно вилізла з окопів, щоби погрозити москалям зап'ятками. Я навіть не намагався задержати втечі, бо ситуація була доволі безвиразна й не хотілось попасти у полон або губити даремно людей.
Тим часом У. С. С. непорушно сиділи в своїх окопах, причому кропили ворога рясним вогнем і не виявили найменшої охоти послідувати за прикладом сусідів відділів. Пробігаючи повз них, я крикнув:
— Що ви, побожеволіли, хлопці? Втікай до лиха один з другим, бо москалі вас видушать, як рудих мишей. — Та мої слова були горохом до стіни.
Особливо вбилась мені в тямку одна сценка, що застановила мене зовсім іншими очима глядіти на Український Легіон.
Щоби здержати навалу москалів, що лявіною котилася на наші окопи, двоє стрільців схопили скоростріл і вискочили з окопу, щоби бічним вогнем перетяти ворогові дорогу. Але що на лінії стрілу терен легко підносився, а добігти до вигіднішого місця було неможливо, то стрільці без хвилі вагання спорудили інструмент, що аж здивував мене своєю дотепністю. Один із них злегка нагнувся і при допомозі другого насадив на свої плечі скоростріл. Другий як стій наложив ленту — і як затріскотить першому над головою! Не знаю, чи цільно стріляв той прилад, але признаюся, що тоді вперше доводилось бачити таке дивовижжа та подивляти стрілецьку вигадливість.
З кінцем січня 1916 року мене приділили до Коша У. С. С. Немає сумніву, що це сталося завдяки старанням Галущинського в Боєвій Управі. Я спинився у Свистільниках Рогатинського повіту, де тоді стояв Кіш і Вишкіл У. С. С, що їх я згідно з наказом мав перебрати під свою команду. Після 4–5 місяців Вишкіл перенесли до Розвадова. Тут я пробув решту 1916 року до половини 1917-го. Факт перенесення мене невимовно врадував. Знайомі обличча, рідна мова, пісня, змога обмінятися гадками створювали атмосферу, до якої я давно вже тужив.
Вишкіл починався від школення новобранців. Було тут багато таких, що, не оглядаючись на те, що при бранці комісія признала їх не спосібними до служби, зголошувались добровольцями до Легіону, бажаючи за всяку ціну стати українськими стрільцями. Були юнаки, що не переступили 18-го року життя і нераз, хоч і вгиналися під крісом і наплечником, силкувалися на бадьорі настрої. Словом, було багато боєво недоброякісного матеріялу, що входив, як і решта стрілецтва, у склад вояцтва з ідейних мотивів, про які, може, і не здавала собі справи Австрія у цілій повноті.
Знову ж Боєва Управа зі свого боку всіми силами намагалася втягнути у склад У. С. С. стрілецтво, написане сюди ще 1914 р. (Як відомо, в 1914 р. зі Стрия відпущено домів кільканадцять тисяч хлопців, що зголосилися до У. С. С.) Багато з них голосилося тепер до Коша У. С. С, а деякі тікали просто з австрійських відділів. Великі заслуги для збільшення чисельности Легіону поклав сот. Гірняк, котрий моментально засвоював втікачів з австрійських відділів для У. С. С. і тим самим трохи не вдвоє збільшив чисельність Легіону понад контингент.
Словом, рух у вишкільних відділах був великий. Слава Українського Легіону розходилася широко по краю: розносили її преса, виздоровці та геройські подвиги на фронті.
На перших порах свого побуту при Вишколі У. С. С. я мало вглядав у вишкільні праці старшин. І без мого надмірного догляду праця над новобранцями йшла добре і вповні задовільно.
Зате в Розвадові треба було темпом праці збільшити, бо тут загальний нагляд над Вишколом мав Принц Оскар, син Вільгельма II. Тож зрозуміле, що мені хотілося представити нашого вояка у якнайкориснішому світлі. І треба признати, що це мені вдамося.
Візитації по вишкільних групах переводив полковник Вараді, мадяр, що мав багато симпатії для наших стрільців і, як можна було висновувати з його слів, був великим прихильником української справи, а то й державносте. Очевидно, його міркування на тему наших справ, що виходили поза суто військові межі, можна було збагнути лише з тону бесіди і наставлений до поодиноких явищ, яких він був свідком посеред У. С. С.