Наше старшинство, теж ідейне й амбітне, мало все ж замало вишколу, щоби станути на висоті свого завдання. Головно ті з з молодших річників (а таких було багато) стояли під оглядом фахового знання значно нижче від австрійських резервових старшин, що, окрім однорічної школи, мали за собою по кілька вакаційних вправ. Ще півбіди, коли такий молодик попав до вишкільних частин, де мав нагоду в скорому часі доповнити поверховну військову освіту. Але що вмів старшина, котрий, ледви розбираючися у військовій абетці, попав на фронт? Він не знав, що має діяти по лише з повіреними собі людьми, але й зі самим собою.
Та все-таки велика ідейність, інтелігенція та амбітність нашого старшинства вирівнували недостачі їхнього військового вишколу.
У Розвадові мене підвищили до ступня отамана (майора).
Кінець «тюрми народів»
Тим часом по той бік фронту назрівали події, що мали принести для імперій прикрі наслідки і внести несподіваний для нас зворот у теперішню ситуацію.
Тямлю, одного дня йшов я собі преспокійно до харчівні, коли до мене знагла підбігло кількох старшин і наоспіх заговорили:
— Нові вісти!.. Щось незвичайне! Революція в Росії!
— Ого! — по Росії! — вихопилося мені, якби за підшептом віщої ворожки. Мабуть, я сам не здавав собі тоді справи з правдивости моїх слів…
Не треба й згадувати, яке величезне вражіння зробила ця новина на мене й моє окружения. Скрізь бачилося групки старшин, що, живо розмахуючи руками, робили сотні здогадів і найфантастичніших політичних комбінацій. Бог зна чого тоді не доводилося наслухатися від схвильованих старшин, які переганяли себе в самопевності та «єдиноправильності» своїх концепцій.
Зокрема для нас, українців, ця звістка насувала безліч рефлєксій. І не диво. Революція в Росії отвирала широко двері на світ прихованій національній стихії, яка струмувала глибоко в підземеллях імперії й притаєним кипінням здавна сповіщала про свій недалекий вибух.
Незабаром мене, за «поміччю» Бєрнацкого, перенесли. Віддали мені команду куріня в 35 п. піхоти, який стояв тоді на фронті. По трьох днях після приділу я одержав приказ повести свій курінь до наступу на лінії Куропатники — Бишки. Ворог, як було відоме, хоч і значно подався на інших фронтах узад, тут ставив сильний опір.
Попереднього дня якийсь інший курінь намагався зрушити ворога з місця, але даремне. Москалі виявилися дужчими, і курінь у розтічі накивав п'ятами.
Завданням мого куріня було викинути противника з його становищ. Наступ був приготований слабим вогнем артилерії. Почався о год. 8½ ранком.
Вже перші наші порухи викликали на тамтому боці живу реакцію. Нас засипав град гарматніх і крісових стрілен. Густа пальба звільна переходила в гураганний вогонь. У воздусі повисла величезна кількість розпеченого металю, що свистів, експльодував, виповнював простір їдким, чорним димом і пекольним гармідером. Від землі йшли вгору гейзери груди і залізних скалок. Здавалося, що це не малий відтинок фронту, лиш ціліський світ виповнився заметіллю стрілен, диму і зойкливих кульок. Кому доводилося побувати в таких ситуаціях на фронті, той добре знає вражіння, начебто небесний фірмамент тріскав на кусні і кожної хвилини грозив страшною, космічною катастрофою.
Денне світло притускло, зруділо. Все довколішне потонуло якби в перламутровій рідині. Люди скидалися на якісь примарні сновигаючі потвори, що мінилися всіми красками опалю. Картина була рідко нереальна, як вирізок з галюцинацій тифозника.
Під черепом бігали і гинули блідо поплутані гадки поруч із повільним, незвичайно послідовним думанням боєвого механізму. Я видавав прикази, позирав крізь далековид, вдумувався в положення, комбінував. Частенько бігав до телефону, що ген із запілля кликав до мене голосом полк. Павліка дратуюче монотонним запитом «ну і як там?». Розлючено гукав я тоді у чорну трубку:
— Пане полковнику, не хвилюйтеся. Як буде щось нового, зголошу сам! — У мені варилася лють, що якийсь там добродій сидить собі десь вигідно, думаючи про відзначення або аванс і тільки щодесять хвилин здіймає зацікавлено слухавку з апарату й за посередництвом довгого на два кільометри дроту зв'язується з тим пеклом. Але моє «я» виразно було розкроєне на дві половини. Одна з них заховалася десь глибоко в закамарок мізку і там зоблагалася, завмерла. Я думав, жив і відчував лише одною, тою мілітарною професійною половиною химерно розкроєного «я».