Але ані я, ані ніхто не зміг збагнути, які то несподіванки криють перед нами грядучі дні та назріваючі події.
Короткий час мого командування У. С. С. був тим цікавий, що часто доводилося стрічатися з Вітовським, тоді моєю правою рукою. Знаючи, що не побуду довго на свому теперішньому становищі, я старався підготовити його до самостійного ведення Легіону. Під час таких «лекцій» ми заводили довгі балачки, ще вибігали далеко поза межі, дозволені нашими одностроями. Вітовський, вдача палка, ідейно фанатична, змальовував міцними словами міражі з недалекого прийдешнього, барвисто, переконливо, поетично. В його голосі бренів тоді шляхетний патос людини, ще слово кожне нагріває дочервона в горнилі свого серця і оформлює його в майстерні глибокого знання. І якийсь час потім мене дійсно звільнили з обов'язків команданта У. С. С.
Перенесення приготовила подія, що розсварила мене зі шефом бригади. Було це так: здохла в якомусь відділі бідолашна конина. Мабуть, на носатину. До команди У. С. С. звернулися з канцелярії бригади з домаганням післати одного чоловіка з гострим ножем до помочі ветеринареві при секції. Таке домагання мене дійняло до живого. Я метнувся до телефону получився з канцелярією бригади, викликав шефа кап. Йона і заявив йому, що доручення вислати з ножем стрільця не виконаю.
— Чому? — здивовано запитав той.
— Мої стрільці не гицлі, і поки я їх командантом не дозволю, щоби хтось робив з них козолупів, — відповів я схвильовано і повісив слухавку.
Наслідки цеї короткої розмови не дали на себе довго ждати. На моє місце прийшов сот. Микитка, а я дістав приділ знову до 35-го п. піхоти. Ця маловажна подія стала безпосередною причиною до мого перенесення. На ділі причини були куда глибші.
Збираючи свої манатки з нашого Легіону, я потішався тим, що моя задиркувата постава супроти шеф бригади мала таки свій наслідок. З канцелярії бригади прийшло до канцелярії У. С. С. доручення вислати стрільця до здохлої коняки, але вже… без ножа.
Переговори в Бересті тривали до 1 березня. Вислід переговорів, який означив між іншим і характер австрійської армії, в якому вона увійде на територію Великої України, був уже по обох боках фронту відомий.
Декілька днів згодом австрійська армія рушила за Збруч.
У зв'язку з тим мене іменували референтом для українських справ при штабі дивізії. І так довелося замінити вперше від початку війни становище вояка на півцивільну синекуру. З-над Збруча я поїхав просто до Кам'янця-Подільського. Тут визначили мені докладніше мої обов'язки — я мав усувати всякі можливі непорозуміння, що могли би повставати між місцевим населенням і австрійськими військами, які вже почали воєнну акцію проти червоної армії.
Тризуб чи двоголовий орел?
У цьому місці мушу згадати про цікаве психольогічне явище, підмічене мною на самому собі.
— Не маю наміру закривати свого тодішнього австрофільства, що дуже повільно замінювалося на нинішну національну свідомість. Ані не соромлюся того; виправдає мене кожний, хто увійде в обставини, що формували мою ментальність. Нині вправді легко можна гудити повільність еволюціонування моєї національної думки, але не забуваймо, що нині думаємо категоріями, вирощеними на підложі наших визвольних змагань і величезних осягів у напрямі культурного та політичного самовизначення українства. З тодішнього становища тип, який я уявляв собою, не був ні рідкістю, ні не підпадав під осуд. Австрофілами були здебільша всі галичани: більшими або меншими, залежно від їхнього виховання і середовища, в якому перебували. Зокрема ж старшини австрійської армії!
Отже, я відкрив тоді у своїх учинках первні, які немало мене здивували, — я став зрадником австрійських інтересів на хосен держави, яку ми з Вітовським вимріяли у довгих розмовах, держави, що на наших очах тендітним кільчиком виростала з-посеред хаосу розваленої російської імперії. Очевидно, нині, повторюю, смішно вбачати в події, що її зараз розкажу, предмету трівоги, духового конфлікту або просто зради. Але ж бо не забуваймо, що на мені в рівній мірі ваготів однострій австрійського старшини, присяга, як і австрофільство, що в'їдалося нам через кілька поколінь в мізок, кість і кров.
Австрійське військо в міру свого походу углиб української території захоплювало осередки й місцевости, де було нагромаджено багато всякого добра по військових і фабричних магазинах. Склади й магазини, не бережені українськими міліціонерами, Австрія реквірувала як нічиє добро на свій хосен. Мені невимовно жалко стало величезних богацтв, що їх мали вивезти на чужину з моєї держави. Моєї? На цьому місці тріс шев мого австрійства. Я аж тепер зовсім ясно освідомив собі, що інтереси Австрії не тожсамі з інтересами України, тому треба вибирати: або — або. Або всупереч впоюваним засадам, присязі, обов'язкам, наложеним старшинським одностроєм, робитиму все, до чого штовхає мене якийсь нерозсудливий, але стихійний, внутрішній голос, або буду далі тим, чим був досі: вірним сином Австрії на зразок того, що його описували шкільні читанки зі штампом двоголового вірла. Я вибрав.