Зате сумежна, 55 австр. дивізія, у більшому мадярська, поводилася з українським населенням, як не мож гірше. Тож не диво, що куди вона пройшла, будила нехіть не лиш до австрійських військ, але й до Української Держави, якої інтереси буцімто йшли вони захищати. Очевидно, запобігти насильствам і грабункам іншої дивізії я не міг ніяк. Хіба лиш принагідно, як довелося наскочити під час грабунку або бійки на мадярів, я «інтервеніював», але так, зовсім просто, зі щирого серця. Не один мадяр не міг дочислитися у свому роті зубів по такій інтервенції (я мав руку важку, як три вкупі).
Кілька днів я задержався в Барі. Тут Паліїв усадовився зі своєю четою та перейняв над містом команду. Він з місця видав низку наказів, які мали на меті між іншим надати український характер місту. І так за кілька днів на всіх крамницях з'явилися українські вивіски.
Взагалі, Паліїв працював незвичайно енергійно і з розмахом. Тямлю, на одному засіданні місцевої «Думи» (самоуправної міської установи) він наказав заперестати урядувати в російській мові. Коли його наказу радні не прийняли, він розігнав радних, замкнув «Думу», а її комісарем назначив українця.
Приділену мені чету з Палієвом залишив я в Барі, а сам переїхав до Жмеринки, де примістилася команда дивізії. Комендантом міста був ген. Лясоцкі, поляк. А що він мав на своїй голові безліч військових справ, тому доручив мені на час мого побуту цивільні. Мабуть, на моє домагання, не тямлю добре, спрямоване до військової влади, приділили мені до помочі Вітовського.
Оба ми замешкали у одного судді, українця (неофіта), що мав пишну на вроду жінку, р'яну кацапку. А що ріжниця віку була значна (він 40, а вона 19 літ), а Вітовський був і молодий, і теж вродливий, тож нема дива, що пані дому кидала на нього залюбки оком та що не обійшлося у них без якихсь там глибших почувань.
Вечорами по праці ми ходили іноді на танцювальні забави, куди нас навипередки запрошували. Зате від вчасного ранку на цілий день було стільки праці, що очі лізли з лоба. Найбільше часу ми присвячували паспортовим справам. Воєнна і революційна хуртовина розігнала синів Ізраіля, як мишей, по всіх закутках краю й закордону. І ось ці миші почали обережно вилазити зі закамарків, прочувши, що відносини сяк-так наладнуються і можна буде далі риболовити у водиці, скаламученій загальним безладдям. Приходилося видавати сотні паспортів жидовій, що рушилася зі замороженою до того часу торговлею. Багато з них їхало в Галичину з товарами, яких там було обмаль.
Так пройшло нам десять днів.
Дня 27 березня я дістав призначення на команданта табору австрійських поворотців з полону у Києві. Напередодні мого виїзду у Київ я стрінув фельдфебля Пітушевського, далекого свояка, який у пам'ятний день мого поранення був одним із тих, що порятував мене у скрутній хвилині і винайшов підводу до Перемишля. Врадуваний стрічею, знаючи його меткість і добре відношення до мене, я з місця заявив йому, що від цеї хвилини нехай уважає себе за мого помічника в моїх нових обов'язках. Другого дня вечором ми сиділи у вагоні поїзду, що гнав у напрямі Києва.
Цілий поїзд був напханий по краї жидами. Вони, побачивши мою блакитно-жовту відзнаку на шапці, стали глумливо мугикати «гоп мої гречаники» та посміхатися з «хахлацкава язика». Робили це настільки тонко й обережно, що я не міг інакше на те зареагувати, як лиш затиснути зуби, щоби не вилаятися останніми словами військового словника.
Свідомо чи несвідомо говорить неправду той, хто впевнює нас, начебто погроми жидівства у Великій Україні дали причину до жидівського українофобства. На брехню вказують чисельні факти ворожости тамошніх жидів до української державности ще перед погромами. Дуже часто я мав нагоду переконатись як то жиди з питомим собі нахабством провокували паші національні почування. Тому не дивота, що терпеливість українців перебирала іноді мірку. Спричинниками погромів були самі жиди.
На год. 10-ту ранком ми були вже у Києві. Мене неприємно вдарив вид гидкого двірця. Як я довідався, на його місце мали ставити новий, але вибух війни цьому перешкодив. Просторі вулиці і гарні забудований робили б зовсім європейське вражіння, якби не бруд, а головно лушпини зі «сємячок», що вистелювали вулиці та тротуари. Мені відомо, що деякі європейські міста брудні. Знаю, напр., що вулиці Парижа встелюють пізним вечором по кістки покидані папери. Алє є ріжниця між покиненою нервово у поспісі газетою або реклямовим листком і лушпиною бездумно, безцільно масами пожираних «сємячок». Яка ж це осоружна й варварська звичка!