З двірця з моїм «ад'ютантом» поїхали ми зголоситися до австрійсько-шведської місії Червоного Хреста. Місія ця своїми засобами підпомагала влаштування табору для полонених. В місті дали мені докладні вказівки і гроші на перші починання. Місце на табор визначено 4 км за містом.
Мій фельдфебель ледви дочекався поза першими дімками передмістя площі, визначеної під табор. Був це велетенський шмат землі, на якому таборив влітку київський гарнізон. Для старшин тут вибудовано невеличкі дімки, а вояцтво очевидячки жило в наметах.
Там я застав аж 14-тисячну товпу полонених, голодних, знетерпеливлених до краю, без даху над головою.
Я впав у розпуку. Скільки тут роботи, скільки клопотів треба вложити в цю армію дожидаючих, щоби накормити її і списати, сяк-так запевнити примітивні вигоди в часі вичікування на висилку домів. Ну, й сама висилка, розподіл на групи, тисячі дрібничок, що їх годі заздалегідь передбачити.
З готелю, куди ми спершу заїхали, перенеслися ми з Пітушевським на Шулявку, щоби бути ближче табору.
Тепер розпочалася праця. Для канцелярійної роботи зразу-таки назбиралося стільки охочих старшин, що можна було ними гать гатити. Склавши адміністраційний апарат аж до куховарів включно, я розбив полонених на групи та поназначував їм командантів.
Хоч і наладнали ми цей апарат, роботи для нас з Пітушевським не меншало. Навпаки. Щодня прибували до табору нові громади, щодня треба було встрявати у безліч справ, від яких, як кажуть, волосся з голови лізло. За невгомонною роботою не було часу стежити за біжучими подіями, що проходили у Києві.
До обов'язкових занять додали ми собі з Пітушевським ще одно, надобов'язкове, що його накидувало нам почуття національного обов'язку. Знаючи, що між полоненими найдеться чимало українців, я доручив Пітушевському при вписах вилучувати полонених українців, придержувати їх у таборі по кілька днів довше і гуртами висилати до Січових Стрільців, що саме формувалися в Києві. Переконливим аргументом для деяких, котрі не виявляли надмірної охоти до такого кроку, були реторичні питання:
— Хочеш, хлопе, йти на італійський фронт? Знаєш, що тебе там чекає? Не ліпше своїм служити? Не досить ми вже для Австрії набідувалися? Думаєш, що як пообривають тобі на італійському фронті ноги, то дістанеш зо два морги грунту?
Назагал мало було таких, що до них аж таких треба було вживати аргументів. Більшість охоче сповнювала свій обов'язок. Вистарчало їм лиш подати адресу С. С., і вони зникали з табору полонених, потягаючи за собою десятки інших.
І ось вдруге доводилося мені допускатися явної зради супроти Австрії. Лише ця справа була більше небезпечна, як попередна, і грозила мені та Пітушевському кожної хвилини відкриттям наших махінацій, ну, і всіма наслідками, що з того факту слідують.
Поза значною частиною українців, більшість бувших полонених була збольшевизована. Вони голосно політикували в тоні, що нічого доброго не ворожив державі, яка вимагала від них дальшої військової служби. Я з полекшою відсилав цей вибуховий матеріял тритисячними порціями на двірець.
Зі Січовими Стрільцями мав я досі небагато спільного. Хіба лише те, що відсилав їм з Пітушевським трохи не щодня по кілька десяток, а то й сотень вояцтва. Наслали ми його туди, як я нині обчислюю, тисяч кільканацять щонайменше.
Одного дня, маючи трохи більше вільного часу, як звичайно, скортіло мене навідатися до канцелярії С. С. побачитися зі своїми людьми й дізнатись новин, бо ж за останні тижні геть відбився від поточних подій.
Пішов. Прийняли мене тепло, дружньо. Гутірка давно перейшла межі того часу, що я його собі вичислив до мінути на гостину. А це, а те, а що думаєте, а чи знаєте? Між іншим прохали мене поради, що робити зі С. Стрільцями в зв'язку зі захопленням влади гетьманцями. Я щиро дораджував їм держати сили скупчені і не важитися через гетьманський переворот легкодушно розпускати вояцтво. Бо всяка демобілізація не лише розхитує на довгий час здисциплінованість вояцтва без огляду на його ідейність, але нищить увесь той капітал праці, який вкладається в організацію армії. На завваги, що, мовляв, гетьман ніякий авторитет для широких мас, і що його політика йде явно по лінії інтересів московського імперіялізму та що інтервенція німецьких збройних сил проти Центральної Ради — це грубе насильство на політичній думці більшости та її ідейних інтересів, я відповів:
— Ясно, що гетьман такий, який він є, може бути явищем шкідливим, суперечним інтересам і потребам нашої нації. Але, панове, чи, маючи в руках кріс, ми не зможемо опанувати людини, як кажуть, слабої волі? А втім, пощо нам доконувати перевороту революційною методою, витрачуючи при тому безмір енергії, коли гетьман, що силою обставин засів на кермівному становищі, в озброєній жмені може співати такої, якої буде треба не москалям, а нам? Лише не випускати кріса з рук! Лише не пускати стрільців — домів, бо скликати їх буде тяжче, ніж гукнути: розходіться по хатах, брацтво!