Але моєї ради, як виказав дальший біг подій, не взяли під увагу.
Тут довелося знову стрінути Дідушка, що з ним востаннє бачився колись під копою гречки, заїдаючи часник.
— Чи тямите, — кажу до нього, — як ми разом смакували колись часник під копою?
— Е, це було і минуло. Тепер що іншого, — відказав він, відвертаючись до мене спиною, думаючи, певно, що я якось, може, захочу вихісновувати його теперішнє становище.
Дійсно, було то що інше: він заступник команданта Києва, я ж звичайний собі старшина в протертому однострою.
Вертаючи до хати, я мав нагоду снувати далі свої рефлексії. Знамените тло до того творив вид київської вулиці. Хідниками й їзднею вешталося німецьке вояцтво, старшини, вояки, відділи. Іноді проходила більша колюмна піхоти або дудніли панцирні авта і важка артилерія. Скрізь видно було шоломи, кріси, краску однострою «союзника». Києвляни обмінювалися з німцями непривітливими, холодними поглядами. Між одними й другими висіла тяжка атмосфера нетерпеливости, що родить бурю й громи.
О, гриміло здоровенно іноді, коли то «союзники» робили виправу по золото України — пшеницю. Село тоді виволікало з-під стогів і зі стодол гармати та скоростріли. Гриміло іноді у вузьких й темних провулках Києва, куди ненароком загналися німці одинцем. Ніхто з них живим не вертався звідтіль. Зникали вони так, що навіть їхніх трупів відшукати було годі. Тому й звикли вони ходити по двох-трьох, виминаючи оглядно непевні, вузькі вулички, відкіль визирала притаєна несподівана смерть.
Мене непокоїло безглуздя ситуації, витвореної гетьманським переворотом. Український монарх без власного війська та без попертя українських кругів! Одинока його опора — це німецькі штики та московсько-жидівська фінансієра…
Нічого доброго такий стан не віщував.
За плечима гетьманської влади організувалася «добровольческая армія», що мала згодом стати денікінським тараном, що безщадно торощив основи під яку-небудь українську державність. Знову зацарила московська мова, ворожість до українства, як за давніх «добрих» часів. Лиш цей поворот старих форм, давніх тенденцій, політичних, незабутніх метод «по сєму бить» перемазано нездарно на жовто-блакитні коліри.
…Йшов я отак людними вулицями Києва і дивився широко отвореними очима на факти, яких розуміння і вияснення їх причин було мені не під силу. Одне я відчував і розумів з'ясовано, окреслено: нинішня форма правління побудована на хибних основах, і розвалить її сила нефальшованого ідеалізму та геройства. Не зналося тоді, що й силу нефальшованого ідеалізму на довгі літа звалить саме ця двоголова царська гидра, лише перемазана тим разом на червоний колір.
Назустріч листопадовим дням
З Києва я дістав приділ до чеського полку, що стояв у Слобідці коло Бірзулі. Перед перенесенням туди мене наділили ступнем підполковника. Мій полк мав завдання удержувати порядок серед місцевого населення та запобігати звичайним витівкам місцевих «товаришів». Побіч звичайного озброєння, додали мені 4 гармати та збільшили нормальний склад чотирома сотнями і відділом скорострілів. Відтинок, визначений для обслуження полком, мав приблизно 70 км і сягав до Дністра. На цьому становищі я пробув зо три місяці — до жнив. При цілій монотонії моєї служби доводилося виконувати чинности, іноді доволі далекі до мого фаху та компетенцій.
Дивне розуміння військової влади місцевим населенням та його рішуча, вимагаюча постава примушували мене розсуджувати посварених дядьків, зводити докупи закукурічених подругів, видавати Соломонові присуди у справах крадежі, побиття, зведення і т. п. Щодня досвіту подвір'я моєї кватири було заложене «клієнтами», яких я мусів годити, осуджувати, упевинювати, карати, виправдувати. Віра у непомильність мого присуду була велика. Добре розв'язана справа-дві з'єднали мені славу, якій я завдячував втроє більше «клієнтів» щоранку на подвір'ї перед моїми вікнами. Нині смішно мені з моєї ролі Соломона. Але не в одній речі допоміг я тим чином бідним людям, що згідно з відвічними сумними українськими традиціями готові до останньої сорочки на хребті або зуба в роті «шукати своєї правди».