Працівники іноземних посольств, відкликані додому з Росії, їхали з Петербурга на захід через Фінляндію. Я заради них відірвався від воєнних справ, пригощав їх обідами і дбав про те, щоб вони змогли перейти через лінію фронту і поїхати далі до Торніо. Серед них був і радник англійського посольства Ліндлі. Я мав із ним довгу розмову і розповів про передісторію німецької інтервенції та заходи, яких мені довелося вжити. Я запевнив м-ра Ліндлі, що зроблю все можливе для забезпечення нашого нейтралітету і що майбутнє прибуття німецького війська на територію Фінляндії не означає, що фінляндська армія воює на боці Німеччини.
3 квітня ми були готові до штурму вузького перешийка між озерами Нясіярві і Пугяярві, розташованого в межах міста. Група Вецера розпочала атаку о 3 годині ночі після півгодинної артилерійної підготовки. Мій командний пункт уже кілька днів був у Вегмайнені, за сім кілометрів на схід від міста.
У перший день атаки було здобуто частину міста на сході від водоспаду. Лише одній сотні під командуванням капітана Меліна вдалося подолати водоспад вузенькою голчастою греблею. Вона проторувала собі шлях через центр міста й ізольовано від решти розташувалася в будівлі музею, що посідав панівну позицію. Там вона оборонялася майже добу без жодного зв’язку з іншим військом і врешті пробилася назад до своїх. Чудові геройські дії.
Ще довелося пройти через шалені бої, перш ніж опір було зламано і ворог після впертої оборони склав зброю. Вранці 6 квітня Тампере врешті-решт опинилося в наших руках: ми захопили 11 000 непоранених полонених і чималі трофеї — зокрема 30 гармат. Ворог втратив убитими близько 2000 вояків, серед яких і свого очільника Гуґо Салмелу, а ще були тисячі поранених. Північну армію заколотників, найпотужнішу їхню формацію в 25 000 багнетів, було розбито вщент.
Після багатотижневих боїв велике суворе випробування білої армії завершилося вирішальною перемогою, здобутою самотужки. Командувачам груп Вецеру, Вілкману і Ліндеру було надано звання генерал-майора.
У Саво і Карелії ми теж дали собі раду. У військового керівництва червоних не вийшло здійснити якого-небудь серйозного наступу на сході, щоб послабити тиск на Тампере, настільки бій на заході прикував до себе його увагу й сили. У Саво генерал-майору Левстрему вдалося знерухомити ворога, який мав кількісну перевагу, а в Карелії майор Сігво відбив у другій половині березня низку атак на ділянці під Антреа і на напрямі Іматра — Йоутсено — Яаскі. Карельська група поступово зросла до трьох полків, і було ще більше зміцнено оборонні позиції.
Найтривожнішим здавалося становище на найближчій до Ладозького озера ділянці. Там 1-й Карельський шуцкорівський полк під орудою ротмістра Ельфенґрена перекрив дорогу, що перетинала Вуоксу на півдні від Ківініемі. Протистояв йому загін у 2000 багнетів із великою кількістю артилерії та кулеметів. Він заволодів залізничною станцією Рауту. У цей період командувач Карельської групи, знаючи, що для наступу на Ківініемі зосереджено великі сили, марно просив підмоги, але дістав відповідь, що в разі кризового становища оборону можна зайняти на другому боці Вуокси. Однак Ельфенґрен виявив ініціативу й вирішив спробувати випередити ворога активною обороною. 25 березня було здійснено глибокий удар на російську територію, щоб перетяти залізницю на Петербург, і разом з тим атаковано та оточено супротивника під Рауту. А що тепер здавалося слушним спробувати завдати ворогові остаточної поразки, я підсилив полк Ельфенґрена одним єгерським батальйоном і кількома батареями. 5 квітня ворога було розбито вщент, і лише маленька кількість солдатів змогла втекти за лінію кордону. До рук доблесних карелів потрапили розкішні трофеї: 15 гармат, 49 кулеметів, 2000 гвинтівок і багато боєприпасів. Наші втрати теж були великими, але перемога під Рауту остаточно забезпечила вихідні позиції для майбутнього наступу на Карельський перешийок і охолодила бажання росіян втручатися в фінляндські справи.
Упродовж кількох днів загальна ситуація цілковито змінилася. Війна підійшла до останньої, вирішальної стадії. Північну армію ворога було розгромлено, Тампере опинилося в наших руках, а співвідношення сил на Карельському перешийку вирівнялося. Німецька Балтійська дивізія під орудою генерал-майора графа фон дер Ґольца висадилася в Ганко 3–5 квітня. Крім того, бригада Бранденштайна, яку німецьке військове керівництво відрядило морем із Таллінна, прибула до Ловійси 7 числа.