Пронімецькість глибоко вкоренилася в керівних колах Фінляндії. У мирній угоді, укладеній 7 березня 1918 року з Німеччиною (а під час перемовин ніхто не спитав думки головнокомандувача) нейтралітетом Фінляндії вже було пожертвувано, адже в першому параграфі Німеччина зобов’язувалася домогтися визнання нашої незалежності від держав, які ще цього не зробили. У такому самому дусі було написано й угоду про торгівлю та судноплавство, другий параграф якої визначав зокрема, що підданці обох сторін мають такі самі права на торгівлю й промисел, а також інші привілеї другої сторони, які є у власних громадян або які їм буде надано в майбутньому. Надання цих прав такій великій і заповзятливій нації, як німці, крило в собі непередбачувані ризики. Зі збереженням нейтралітету країни не дуже поєднувалася й таємна спеціальна домовленість, за якою Німеччина, доки її експедиція перебуватиме на фінляндській землі, має право створювати тут військові бази. З цим був пов’язаний і припис, за яким фінляндські кораблі не можна переводити до суднового реєстру ні нейтральної країни, ні країни, що не воює. Наші кораблі мусили дотримуватися приписів німецького адміралтейства, а крім того, було домовлено про списки військової контрабанди, зміни до яких дозволялося вносити лише за згодою Німеччини.
Усі ці угоди й домовленості, укладені під час війни, свідчать про те, як мало вірив уряд у власні сили країни. Якщо не перед, то бодай після перемоги він мав би діяти цілеспрямованіше і вправніше для забезпечення нашого нейтралітету й суверенітету. Події літа 1918 року продемонстрували, що уряд і тоді не був на висоті завдання й становища, адже він, цілком усвідомлюючи, що військовий союз із Німеччиною може втягнути нас у війну проти Антанти, розпочав перемовини для його укладення.
Роялістська політика уряду, яка мала на меті запровадження монархії з німецьким принцом на троні, була майже такою самою небезпечною, а ще могла призвести до того, що в очах світу наша країна перебувала б у становищі васала Німеччини. Ще й тоді, коли Німеччина на Французькому фронті зазнала 8 серпня 1918 року остаточної поразки, яку генерал Лудендорф у своїх мемуарах називає чорним днем німецької армії, наша зовнішньополітична лінія не змінювалася. Заради справедливості треба все ж зазначити, що на той час Фінляндія не мала таких органів зовнішньополітичної та військово-політичної інформації, які б уможливили об’єктивне розуміння процесів. Оцінка нашого становища відбувалася крізь німецькі окуляри, і добування інформації з-за кордону було відповідним. На свій подив я зауважив, що така сама ситуація панує і в певних впливових шведських колах, які, втім, починали усвідомлювати дійсність раніше від своїх сусідів по той бік Ботнічної затоки. Аж у жовтні 1918 року, після того як у середині вересня Австро-Угорщина марно намагалася розпочати перемовини з союзниками про сепаратний мир, а Болгарії наприкінці того самого місяця вдалося домогтися перемир’я, фінляндський уряд почав робити деякі запізнілі висновки. Хоча все свідчило про те, що співвідношення сил повністю змінилося, урядова оцінка ситуації була настільки далека від дійсності, що там гадали, наче зможуть сидіти на двох стільцях. Попри виникле розуміння потреби перегляду зовнішньої політики, парламент обрав 9 жовтня королем Фінляндії принца Гессенського Фрідріха Карла, зятя кайзера Вільгельма ІІ.
За день до виборів короля заступник міністра закордонних справ Карл Енкель за дорученням уряду зв’язався зі мною в Стокгольмі й запропонував поїхати представником уряду до Англії та Франції. Я мав спробувати домогтися від Англії визнання нашої незалежності й спонукати Францію, яка на початку січня вже визнала Фінляндію, поновити дипломатичні стосунки, розірвані після того, як наш уряд запросив до країни німців. Крім того, уряд хотів донести до Лондона й Парижа свою позицію в питанні монархії, а також домогтися скасування заборони на постачання вже куплених в Америки партій зерна і добути дозвіл на купівлю нових.