10 числа ми нарешті дісталися до Абердина, в якому преса була сповнена відомостей про те, що кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, в Німеччині шириться революція, а військо союзників наступає в Бельгії. Назавтра з’явилися повідомлення про втечу кайзера Вільгельма до Голландії.
До Лондона я прибув 12 листопада. Того дня газети публікували умови перемир’я. Були побоювання, що серед спільного переможного сп’яніння стане важко домогтися того, щоб усі почули побажання маленької й далекої країни, яка до того ж доволі необачно залишалася до останнього на боці переможених.
В останні місяці Фінляндію неофіційно представляв у Лондоні доктор Голсті, міркування якого щодо перспектив знайти розуміння нашої позиції не дуже тішили. І заступник міністра закордонних справ лорд Роберт Сесіл, і помічник міністра лорд Гардінґ з Пенсгерста, з яким я познайомився, коли він служив у посольстві своєї країни в Петербурзі, заявили, що Фінляндія поставила себе в невигідне становище пронімецькою політикою і склад теперішнього фінляндського уряду є прямою перешкодою для покращення стосунків. Утім, названі добродії висловили задоволення тим, що я їду на розмову з ними, а також зазначили, що довіряють мені як представникові розважніших політичних поглядів. Д-р Голсті багато розповів про інтриги білих росіян і діяльність Керенського й Стаховича, колишнього генерал-губернатора Фінляндії. Вони досі вважали Фінляндію частиною російської держави, а останній зауважив нашому представникові, що Фінляндії, аби вберегтися від того, що її поглинуть з усіма бебехами, пора на добрих умовах домовитися з майбутньою Росією про автономію.
У Форин-офісі мене прийняли з доброзичливою ввічливістю, але нічого вирішального я під час цього свого візиту не домігся. 15 листопада я мав тривалу розмову з лордом Робертом Сесілом, і вона не вселяла багато надій на успіх політичної частини моєї місії. Англія, сказав лорд, до початку мирної конференції не має змоги визнати незалежність Фінляндії самостійно, адже імперія мусить у цьому питанні діяти у взаєморозумінні з Францією та іншими союзниками. Те, що Фінляндія проголосила принца Фрідріха Карла своїм королем, дуже ускладнює наші стосунки з країнами Антанти, а також побільшує їх сумніви у спроможності Фінляндії провадити самостійну політику. «Якщо ви хочете добра своїй країні, — підсумував він, — вам не слід наполягати на інтронізації принца».
Питання зерна, сказав заступник міністра закордонних справ, вельми непросте, тому що тепер країни Антанти мусять годувати всі європейські нації, які потерпають від голоду, включно з країнами-ворогами, і тому що в принципі вирішено допомагати лише тим державам, які самі здатні підтримувати у себе порядок. На це я відповів, що саме імпорт харчових продуктів є найпершою умовою підтримання порядку. Як легко можуть зголоднілі натовпи поринути в більшовизм та анархію! Наша розмова скінчилася тим, що лорд поставився з розумінням до наших потреб; це вплинуло й на позицію м-ра Шелдона, американського члена блокадного комітету союзників. За кілька днів надійшло повідомлення, що є непогані сподівання на посилання першої 5000-тонної партії зерна з Данії.
Я дістав нагоду ознайомитися і з багатьма загальнополітичними питаннями, зокрема з уявленням Англії про Росію. Тут було помітно дві течії. Одна, яку репрезентували зокрема колишні посли в Петербурзі — лорд Гардінґ із Пенсгерста і сер Джордж Б’юкенен, — виходила з того, що російська держава відновиться, а до її складу повернеться більшість колишніх провінцій. Другі (серед них і заступник міністра закордонних справ) припускали, що Росія зазнає розчленування, але не могли пояснити, як саме це станеться. У парламенті було подано запит щодо заходів, яких уряд наміряється вжити в російській справі. Роберт Сесіл відповів, що уряд Британії не хоче одразу по закінченні світової війни знову втягати імперію в сумнівні військові операції. Але все ж таки більшовики спричинилися до таких образ на адресу Англії, що якби вони лунали від уряду якої-небудь цивілізованої держави, вони б давали імперії всі підстави взятися до зброї. «Хоч я вважаю, — вів далі заступник міністра закордонних справ, — що нам передовсім треба зважати на власні інтереси й бажання нашого народу, але, поза всяким сумнівом, радянський уряд втратив право на будь-яке співчуття з боку британського». Попри зрозумілість цієї думки, вона з другого боку свідчила, наскільки далекий уряд Англії від усвідомлення того, що більшовизм — це загроза для світу і що в інтересах усього цивілізованого людства оздоровити Росію у процесі загальноєвропейської перебудови.